Героєві Павлентієві пощастило вижити під смертоносним градом війни. Але як жити далі? Хату розірвало бомбою, батько загинув на фронті.
Нема в що одягнутись. І як каже його мачуха Ялисавета: “А що їсти? Хліба намолотили тільки у державу і то не хватило до плану”. (Доречно запитати: “А держава – це не її голодні люди?”). І Павлентій вступає до ремісничого училища, бо там давали не тільки професію, а й сяку таку одежину (навіть шкарпетки, які багато хто із підлітків одягнув вперше у житті) та пайку хліба з сіллю.
Павлентія насправді
У почуттях і думках набагато доросліший, ніж мало б бути на його вік.
Училище розташоване у райцентрі, а хлопці живуть у селі. Ходити треба щодня і не один кілометр степом – у темряві, у непогоду, ще і вовків розвелося вдосталь. Та і серед людей вони теж не перевелися.
Ця повість – ніби відрізок із життя самого письменника. Мабуть тому вона і вийшла такою щемкою і хвилюючою. Читаючи її, не один раз стисне горло, а на очах виступлять сльози, хоча в повісті все тихо й мирно, герої її сторінок молоді й здорові, а деякі епізоди написані з тонким гумором.
Ця повість так і “проситься” на екран).