ЗАНЯТТЯ 15
Тема:
Втілення принципів символістської драми у п’єсі М. Метерлінка “Синій птах”
ПЛАН
– Концепція “театру мовчання” та її подальше переосмислення, створення “п’єси – бесіди душі”.
– “Синій птах” – світла лірична феєрія про вищі цінності людського буття.
– Символічний сенс сюжету пошуків Синього птаха та символістська картина світу в п’єсі.
– Проблеми людських можливостей пізнання царини Невідомого, справжніх і штучних радощів життя.
– Образи Тільтіля
– Багатозначність образу Синього птаха.
Завдання для підготовчого періоду
– Підберіть цитатний матеріал до образів Тільтіля та Метіль.
– Визначте символічні образи п’єси.
– Схематично подайте шлях пошуків Синього птаха.
– Складіть тести, схеми, ребуси, кросворди, чайноврди.
Література
– Грабовський A. B. “Людина – найвище божество”. До уроку за феєрією М. Метерлінка “Синій птах”. 10 клас. // Зарубіжна література в середніх навчальних закладах України. – 2004. – №3. –
– Рогозинський В. Якого ж кольору метерлінківський птах? // Всесвітня література та культура в середніх навчальних закладах України. – 2006. – № 1. – С. 28.
– Назарець В. Н., Васильєв Є. М., Пелех Ю. В. “Візитна картка” М. Метерлінка // Всесвітня література та культура в середніх навчальних закладах України. – 2006. – № 1. – С. 25-27.
– Шкурко О. Услід за птахом щастя. Вивчення п’єси феєрії М. Метерлінка “Синій птах”. 10 кл. // Зарубіжна література. – 2006. – № 13. – С. 17-22.
Інструктивно-методичні матеріали
У 1908 р. з-під пера Метерлінка з’явилася п’єса – казка “Синій птах”, яка стала найвідомішим його твором. Цього самого року вона вперше була поставлена в Росії на сцені Художнього театру і витримала понад дві тисячі вистав.
“Синій птах” – одна з найбільших за обсягом п’єс Метерлінка – шість дій на дванадцять картин. Автор старанно, з багатьма подробицями виклав не лише те, якими мали бути декорації кожної картини, а й к слід вигадливо одягти численних персонажів, яких у цій романтичній казці понад сімдесят. До того ж деякі з них досить незвичні, як, наприклад, Нежить, Дух Бука, Найситніше Блаженство або Король Дев’яти Планет. Великі Радощі драматург порадив одягти у “яскравий одяг тонких і ніжних відтінків: троянди, що мерехтить на сонці вод, янтарної роси, ранкової блакиті і т. д.”. А ось численних тварин він бачив у стилізованому селянському одязі.
Яскраві й прозорі барви сценічних костюмів суттєві для цього твору, бо вони були елементом його загальної радісної, сповненої світлих сподівань атмосфери. Навіть такий персонаж п’єси, як Ніч, відзначався не похмурістю, а загадковою красою. На ній мали бути “широка чорна, з вогненно-золотистим відтінком риза, всипана зірками, що таємничо виблискують. Вуаль, темно-червоні маки і т. д.”.
Коли 1907 року Московський Художній театр починав репетиції “Синього птаха”, режисер, яким був керівник театру Костянтин Станіславський, звернувшись до трупи, говорив, що для цієї п’єси потрібні нові сценічні засоби, щоб краще відтворити сновидіння, мрії, передчуття, властиві драматургії Метерлінка, що це неможливо передати традиційними театральними прийомами. Вистава мала бути наївною, простою, легкою, радісною, як сон десятирічної дитини, і в той же час – грандіозною, бо вона мала втілювати мрію великого поета. Вона покликана захоплювати дітей і пробуджувати серйозні роздуми у дорослих.
Сам сюжет твору нескладний. Дочка і син Дроворуба у різдвяну ніч засинають у своїх ліжках і побачили один прегарний сон. До них з’явилася маленька стара жінка у зеленій сукні й червоному ковпачку, одноока і кульгава. Це Фея Берилюна, яка послала дітей на пошуки Синього птаха. Він був їй потрібен для дуже хворої онуки.
Сама Фея не могла покинути свого горщика із супом, що варився в печі. Ось чому вона відрядила на пошук дітей, давши їм чарівний зелений капелюшок з діамантом, який чудодійно повертав людям здатність бачити сутність речей, душі, всього, що їх оточувало, наділяло їх отим “ясновидінням”, тією проникливістю, що за зовнішністю, за оболонкою осягало справжнього, найголовнішого. Це була мрія і завдання поетів – символістів, сучасників Метерлінка.
Якщо діамант повернути в той чи інший бік, то можна зазирнути в минуле або майбутнє. Хлопчик повернув діамант – і бідна кімната Дроворуба перетворилася на феєрично гарний зал, а з усіх речей вистрибували їхні своєрідно одягнені душі. Деякі з них збиралися супроводжувати Тільтіля і його сестричку Мітіль у їхніх мандрах за Синім птахом.
Усі подальші дії і картини п’єси – віхи на шляху пошуку загадкового птаха. Ні в Країні Спогадів, де діти зустріли своїх померлих діда і бабусю, ні у Царстві Ночі, де за зачиненими дверима ховалися примари, хвороби, війни, жахи, духи темряви, а також аромати, згаслі зорі, світлячки і солов’їний спів, птаха не було. І в лісі серед Духів Дерев його не значили. Не ховався птах і на сумному цвинтарі, де з розчахнутих могил піднімалися не мерці, а дивовижні квіти, бо “мертвих не було”; і у Садах Блаженств, де доля зібрала всі радощі плоті та духу, котрі, однак, ще не доступні людям; і у Царстві Майбутнього, в якому ще не народжені діти готувалися до своєї появи на світ. Нарешті, через рік блукань діти у супроводі своєї доброї помічниці й рятівниці Душі Світла повернулися до хвіртки рідного дому.
В останній, дванадцятій картині п’єси Тільтіль і Мітіль прокинулися в залитій сонцем кімнаті у своїх ліжечках. Вони не одразу змогли повірити, що всі блукання у прегарних та страшних світах їм тільки наснилися. Однак до них завітала стара сусідка, схожа на Фею Берилюну. Її хвора онука дуже хотіла б одержати на Різдво в подарунок пташку Тільтіля. Раптом хлопчик помітив, що його горлиця стала майже зовсім синьою: “Та ж це і є той Синій птах, котрого ми шукали!..
Ми за ним ходили в таку далечінь, а він, виявляється, тут!..”. Він зняв клітку з пташкою і подарував її сусідці пані Барленго (це і є Берилюна) для хворої онуки. Проте це не фінал п’єси.
Було б надто просто і банально тлумачити символ Синього птаха лише як скромне щастя родинного вогнища. І автор не вдовольнився такою символікою. Подарована горлиця принесла радість хворій дівчинці лише на мить, бо вирвалася з рук і вилетіла. Щастя не можна затримати, привласнити, приручити. Воно завжди попереду, завжди у мріях і сподіваннях, за ним треба йти все життя, шукаючи його в усіх усюдах – чудове, світле, невловиме. Таким видався головний символ драматичної казки Метерлінка.
Синій птах, як і Синя квітка романтиків, не дався в руки, він тільки вабив нас усе життя, визначав наші сподівання і діяння.
Простий сюжет п’єси типовий для фольклорної, а доволі часто і для літературної казки. Це небезпечна мандрівка сміливого й шляхетного героя, який мусив подолати заради щастя, любові, багатства різні перешкоди, перемогти чудовиська і стихії, повернутися додому переможцем. Хлопчик Тільтіль цілком відповідав своїми людськими якостями образу фольклорного позитивного героя. Він – мужній, добрий, благородний, щирий і вдячний, втілював найвищі якості чоловіка, хоч і був ще малим хлопчиком. А Мітіль – справжня маленька жінка і в усьому хорошому, і у своїх слабостях.
Дітей, як це не раз бувало у казці, супроводжували тварини – Пес і Кішка, що також були носіями рис, притаманних таким казковим тваринам, – відважний, благородний Пес, надія хазяїна, і улеслива, підступна, хитрюща Кішечка, якої ніяк не могла “розкусити” наївна Мітіль. Інші супутники брата й сестри – Хліб, Вогонь, Вода, Молоко, Цукор – істоти казкові й знакові, що репрезентували різні людські вдачі, різні темпераменти й типи поведінки. Вогонь, – звичайно ж, палкий, рухливий, легко спалахував гнівом; у Води – очі завжди на мокрому місці; Цукор – рафіновано витончений та солодкий; Хліб – добродушний товстун. Однак усі ці персонажі психологічно складніші, аніж фольклорні.
Інші герої, що з’являлися тільки в окремих картинах, мали найчастіше значне символічне й філософське навантаження, як, наприклад, Сон, Смерть, Духи Дерев, Тварини, різні Блаженства, Час, Блакитні Діти та ін. Вони втілювали різні аспекти, різні часові площини, різні цінності людського життя, людську пам’ять і уявлення про майбутнє тощо. Напрочуд гарні, поетичні, таємничі картини п’єси теж мали символічне значення, навіювали певний емоційний стан.
Автор весь час коментував, яким мала бути освітлення тієї чи іншої картини, створив справжню світлову партитуру п’єси – казки. Освітлення теж пов’язане з настроєм персонажів і глядачів та загальним оптимістичним звучанням цілого.
У своїй праці “Скарби смиренних” Метерлінк стверджував, що перемога добра – це справа не далекого майбутнього, вона вже відбулася, моральні скарби заховані не десь, а в нашій власній душі, їх треба лише освітити, щоб вони заграли тисячами кольорових вогнів, як самоцвіти. По-іншому цю саму думку він висловив у “Синьому птахові”. Щастя – багатогранне, воно в усьому, що нас оточувало: природі, родині, хатньому затишку, щоденній праці, дружньому спілкуванні, підтримці інших і щедрій віддачі свого тепла людям.
Не можна не погодитись із словами перекладача і критика Н. Мінського: “”Синій птах” залишиться надовго, можливо назавжди, кращою феєрією, що глибиною задуму підіймає дітей до розуміння найскладніших істин і яскравістю форми дає можливість дорослим скинути із себе тягар років і подивитися на світ дитячими очима”.
Нові погляди Метерлінка на життя загалом і творчість зокрема втілено у створеній 1908 року філософській драмі – казці “Синій птах”. Казка багата на фантастику, її головні герої легко переносилися у чарівний світ казкових образів. Персонажі, які оточували Тільтіля і Мітіль, – Кіт у чоботях, хлопчик – мізинчик, фея, пес в одязі лакея Попелюшки, Хліб в одязі Синьої Бороди – нагадували персонажів різних казок. Сюжет п’єси також типово казковий: головний герой вирушив на пошуки щастя, яке доводилося здобувати у боротьбі із силами, що протистояли йому.
Драма Метерлінка більшою мірою романтична, ніж символістська.
Кожна наступна картина п’єси розкривала специфічне бачення драматургом світу, його розуміння моральних обов’язків людей. Разом з дітьми у далеку дорогу вирушили Душі Світла, Хліба, Цукру, Кішка, Пес. Поруч з ними – Душа Вогню, що вилізла з вогнища, Душа Води, що з’явилася з крана, Душа Годинника. Одні з них були символами боягузтва, фальшивості, улесливості, злодіянь, інші уособлювали добро.
Гладкі Блаженства і Найгладше Блаженство – це відображення самовдоволеного і тупого міщанства, а Душа Світла була символом пізнання нового. Одні з них радісно відкривали свою душу людині та готові допомогти, а інші, наприклад, Кішка, Ніч, намагалися перешкодити дітям упіймати Синього Птаха, бо боялися викрити себе, щоб не втратити таким чином власної незалежності. Кішка так говорила про це: “Ми всі, що тут присутні, – Тварини, Предмети, Стихії – володіємо Душею, котру Людина дотепер не розгадала.
Тільки завдяки цьому ми ще не зовсім утратили незалежність. Та як тільки вона відшукає Синього Птаха, зрозуміє усе до решти, уярмить нас…”
Наділяючи душами навколишній світ, Метерлінк переборював страх перед невідомим у Палаці Ночі. Він відчиняв двері одні за одними, і перед ним постали розгадані й нерозгадані таємниці природи – і жахи, і краса Ночі: Зірки, Солов’їний спів, Світлячки, Роси лісів і долин, Нічні Аромати.
Силу Людини, її перевагу над іншими силами природи підтвердили слова Духу Дуба: “Ви боїтеся Людини… Навіть безпорадні, беззахисні діти викликають у вас незрозумілий страх, що саме й робить нас усіх рабами Людини!…”. Страх Людини – від незнання.
Невідоме змушувало людину боятись навколишнього світу. Сцена Цвинтаря продемонструвала розуміння маленькими героями безпідставності своїх уявлень про потойбічний світ як про щось страшне: оберемки квітів піднімалися з могил, а замість жахів постала прекрасна картина саду, гімн Сонцю і Життю.
Шлях до щастя – довгий і важкий, істина нікому не давався легко. Побороти страх перед невідомим ще не означало забезпечити успіх у досягненні мети. Глибоко символічною була сцена в чарівних садах, де зосереджені всі земні Радощі та Блаженства. Пізнання їх пізнанням самого себе.
Щоб осягнути істину, потрібно мати силу волі побороти в собі слабкість, бути цілеспрямованим, твердим у досягненні мети, не піддаватися спокусі Блаженств, які могли зашкодити пізнанню істини, зробити неможливим справжнє щастя. Треба чинити опір і Блаженству Бути Нахабним, і Блаженству Нічого Не Знати, і Блаженству Спати Більше, Ніж Потрібно та ін. Рятуючись від них, Тільтіль повернув Діамант, і перед нами постала символічна сцена: усі ці Блаженства кинулися шукати порятунок у печері Нещасть – там, куди приходила людина, яка не могла встояти перед спокусою бути багатою, нічого не знати, довго спати.
Але, крім негативних Блаженств, жили у світі й інші доступні кожному Блаженства, які треба вміти бачити і відчувати. На землі їх набагато більше – це Дитячі Блаженства, Блаженство Бути Здоровим, Блаженство Дихати Повітрям, Блаженство Любити Батьків, Блаженство Блакитного Неба, Блаженство Сонячних Днів, Блаженство Дощу, Блаженство Зимового Вогню та ін. Поряд з ними існували Великі Радощі: Радість Бути Справедливим, Радість Бути Добрим, Радість Завтрашньої Праці, Радість Думати, Радість Розуміти, Радість Материнської Любові.
Царство майбутнього – це гімн людині, її необмеженим і прекрасним можливостям, це яскравий приклад віри драматурга в те, що людина зуміє розкрити таємниці природи, зробити життя кращим. Єдиний, від кого залежав прихід майбутніх винахідників, учених, філософів, які зуміли б ощасливити людство, – це Час. У п’єсі старий Час суворо стежив, щоб люди зуміли пізнати нове тоді, коли прийде на це пора.
Малюнки Царства Майбутнього підтвердили думку, що доля людини вирішувалася не нею. Вже кожна дитина знана, що на неї чекало на землі, яка її доля. Це – неминуча смерть. “Дитя: “Я несу три хвороби: скарлатину, коклюш, кір”.
Тільтіль: “Оце й усе. А потім що ти робитимеш?” Дитя: “Потім. Потім я піду від вас…” Тільтіль: “Чи варто було приходити?” Дитя: “Хіба ж це від нас залежить…”
Метерлінк глибоко переконаний у тому, що Людина мала високе призначення у житті: вона повинна залишити після себе слід на землі. Про це свідчила відповідь дитяти на запитання, що будуть робити діти, які сплять: “Вони самі цього ще наразі не знають, та вони неодмінно повинні з чимось прийти на землю – з порожніми руками туди не пускають…”.
Драматург прекрасно розумів, що в майбутньому будуть у людей не лише радощі. Прихід нових людей принесе і нові біди. Кожна людина повинна прожити життя не марно, вона несе із собою або радість, або горе і нещастя.
В останній картині п’єси драматург підкреслив зв’язок казкових ідеалів і повсякденного життя. Сусідка нагадала Тільтілю і Мітіль Фею Берілюну, її донька – Душу Світла. Тільтіль так і не знайшов Синього Птаха: Птах з Країни Спогадів почорнів, Птах із Царства Майбутнього став червоним, птахи з Палацу Ночі померли. Світ було неможливо пізнати повністю: сягаючи одних вершин, розгадуючи одні таємниці природи, Людина бачила перед собою інші.
Процес пізнання – нескінченний. Істину не можна пізнати раз і назавжди.
Тільтіль знайшов Синього Птаха, але не в казці, а в себе в кімнаті: це горлиця, яка жила в клітці. Сама по собі вона не приносила щастя. Але коли Тільтіль віддав її сусідчиній доньці, та, ощасливлена, одужала.
Щастя полягало не лише в пізнанні природи і світу, в осягненні істини, щастя – у добрих справах, які слід робити для ближніх.
Тільтіль і Мітіль – діти бідного дроворуба, і вирушили вони на пошуки Синього Птаха тому, що святковий Санта Клаус нічого не приніс їм у різдвяний Святвечір, бо “мама говорила, що вона не встигла піти до нього в місто… Він прийде до нас наступного року”.
Допомогу дітям надали найпростіші речі, які їх оточували, – Хліб, Вода, Вогонь. І вони у своїй хатині знайшли щастя у простому: у свободі від заздрощів, у добрих Блаженствах і Радощах – Блаженстві Бути Здоровим, Радості Бути Добрим, Материнській Любові, Блаженстві Дихати Повітрям, Радості Бути Справедливим, Радості Довершеної Праці, Блаженстві Любити Батьків і Великій Радості Любити, Блаженстві Весни. І в житті “у кожній хаті, де живуть з відкритими очима, усі дні тижня – немов неділі”, треба лише уважніше придивитись, “розкрити очі до найпотаємніших глибин душі”. У такому розумінні життя – великий гуманізм Метерлінка, письменника з ніжним і лагідним серцем.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)