I
У слободі я родилась – П’ятигір. Там, недалечке од нас, – може, коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, – стара жона викопала печери у крейдяній горі? Тридцять чи сорок літ копала, – такі великі викопала, господи!
Було, ми ходимо малими по печерах тих, – запалимо віти соснові та й ходимо; а хід узенький та низький і дуже трудний. Між людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже їй сили перейметься – упаде по трудах тяжких та тільки заплаче до бога, то – як зілля
Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять її свята.
Як вийти з тих печер та стати до сонця, – перед тобою усе тільки гори крейдяні біліють високі, а між горами тими узенька річка, прозора і глибока, дзюрчить. Прудко біжить та річка гоней із двадцять, до самої луки зеленої, – по луці вже тихо і широко розливається і тихо далі леліє попід гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.
Слобода наша над самою лукою річковою, на п’яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давні віки од ворога татарина, щоб нагло не збіг; здалека зоглядали з гір,
Там-то цвіту! Там-то стежечок і до води й до сусіди, і до другої. Все то позбігали, повиходжували легесенькі ніжечки дівочі.
Наша хата на горі, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.
Як-то часто приходять мені на ум молоді літа: де що було, як. Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась.
Отсе наша хата стояла на шпилечку. Було, вийду, сяду на призьбі, прислухаюся, придивляюся. Вечір тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно і тихо леліє – не ронче; коло кожної хати гомін чути; там череду вже з паші женуть, а там пісень співають, а за річкою коваль кує. А ось вже й смеркає, небо мерхне і втихає земля, втихає – уже тихо.
Ніч обняла. Висипались зорі золоті; зійшов ясний місяць – і все те у прозорій воді заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий.
Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, і прийняв мене мій родич до себе, – Павло Булах звали. Його жінка мене викохала сполом з своєю дочкою; в їх хаті я й зросла, у їх і служити зосталася.
Родич мій був хазяїн заможний, хлібороб; шість пар волів у його велося, два плуги орали на хліб; брав і сіножатей у людей з сторін. Ходив він часом і на Дін, не щороку, а так, як йому по вигоді, привозив було рибу й спродував людям – хто попросить, а то й собі па споживок ішла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував і брав його з собою малого, то ще тоді він закохався у дорогах.
Як ходив він переймом, то ходив, коли йому пожадається, не поспішаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своєму садкові гуляє. Було, як прийде отеє додому, та веселий:
– Жінко! А та криниця в степу, біля Роблених Могил, зовсім засипалася.
Жінка хоч і не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує звичайненько:
– Отсе, – каже, – шкода ж кринички; і такечки зовсімтаки засипалася?
– А як ми з батьком покійним, було, ходимо – що там за вода була у тій криниці – чиста, як сльоза!
І почне розказувати, як-то було за батька і як тепер настало.
Жінка в його така була людина добра, така тиха, привітна, ввічлива. Я не чула зроду-віку мого од неї слова гіркого, не чула докору. Та й обличчя в її було таке, наче от вона се тільки з церкви божої повернулася.
Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.
Хазяїн був чоловік кремезний і норовливий. Любив він дуже і жінку й дочку, та хотів, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарстві, чи так, він сам за усе погадає, й поміркує, і преділить, а жінці тільки скаже, коли треба.
Вона ж завсіди, було, погодиться, як він схоче; вона усе прийма.
Була в їх дочка Катря. Ся не в матір зародилася – палка, прудка дівчина – трудно їй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкі та блисконе оком своїм чорним – ми вже з паніматкою ледве дишемо, – одна Катря не боїться нічого: питає його, та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: “годі!” – таким голосом, що й найсміліше у світі стихне.
Після того ще довго у Катрі личко горить і слізки викочуються з очиць.
Хороша була та Катря. Було, отеє, як убереться – єдиначка, то вже нічого гіе жалували для неї, – плахта на їй шовкова, хустка з золотими квітами, з золотою габою – зав’яже, а з правого боку квіточка. Корсет зелений з байки або з сукна.
Коса в неї була така, що було й рукою не ссягне, – і кісників не носила, тільки стрічка вплетена червона або голуба. Намисто добре; на намисті дукач з камінням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол. Увійде було вона де гостей людно, – всі помовкнуть і на неї дивляться-задивляються, а вона і всміхнеться, і засоромиться.
Що то за весела! Що то за шамка була! Родичів у нас багато: той ожениться, той заміж іде, – то між своїм родом нагуляєшся.
На весілля чи на вечорниці – як-то було Катря весело поспішається! І хто її перетанцює, хто переспіває?.
А весною?!. Скоро отеє скресла крига, потанув сніг, із стріх закрапало, а з гір струмочки покотилися; сонечко гріє з-за весняних хмарок; вітрець дрімливий та теплий якийсь паше, – вже Катря веснянки заспівала. Іде слободою й спіізає, і дівчат на вулицю викликає.
Всіма, було, вона дівчатами верховодить. І дівчата її слухали, і дуже її любили; вона ж, було, з ними скільки раз па день і попосміється, і посвариться кілька раз, і обійметься.
Життя молодеє! Пішло вже ти за водою!
Весна йде та йде. Ось вже і небо голубе і чисте, і вода голуба, просвітчаста. Сонечко блищить і горить; гаї розвиваються; садки зацвітають; увечері десь тьохнув соловейко на листатому клені; кує зозуля на високій березі; гуде бджола; мигтять білі метелики понад молоденькою травичкою; хрущі літають гучливі. якийсь гомін, гук якийсь чи з-під землі, чи з води, чи з неба!.
Дожидаємо вечора, а ввечері – на могилу. Ледве нам сяють місяцеві роги, тихо усе, – тільки ми співаємо, та десь млин меле, та вода в береги плескає.
У празник, було, ми зарані прокинемось до церкви, а з церкви по дівчат на слободу: іукає, збирає Катря дівчат:
– Дівчатонька! Ходімо ми на могилу!
– Ні, ходім у гай по суниці! – Ні, лучче вже на пологи, в степ! – Ні, в садок! – Там краще! – А там лучче! – А там веселіше!
І там, і там! І всюди гарно, і всюди весело, і всюди красно! І весела юрма дівчат жене, і пісня і регіт несеться.
Що то молоді літа золоті людям! Що задумав, все йому можна, все йому відрадісне, все втішно; а старому – як заказано! II
Була у нас сусідка – удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, які городи, садок, скільки поля, степу, і баштан, і пасіка, і млин – чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, – все, було, у червоному очіпку красується і в зеленій юпці до усів; чоботи рипають, білі рукава мають широкі, – походжає собі де, то мов багата теща у вбогого зятя.
Пилипиха була ще давня товаришка і приятелька нашій матері, і жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тільки батько удови, що така вона своєумка непокірлива; недолюбляла і вона його – обопільне. Що було старий у господарстві попорядкує, що там намислить чи зробить, – мати удові похваляться, – удова усе осудить. Хоч у вічі не скаже словами іноді, так зітхне або головою похитає.
Ніяково наче їй було, що мати годить такечки старому, шо так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: “Що чоловік – господар у полі, а жінка – господиня в господі; та що лихе життя із тими самовольцями, що вже назауміру своїм упором ходять. Се як той хрін корінчастий: де вже розкорениться, то й посіяти за ним доброго нічого не можна. Лихе життя із такими!”
– А як же не лихе! – одказує мати наша удові. – Крив біг нас, нехай і діток наших боронить!
– Ще твій не норовливий, голубко? Ще тобі по йому голова не зв’язата? Ще тобі не тісно?
Ще тобі не важко?
– Отсе! Чого ж мені важко? Чого мене лихом тим наділяєте, що його зроду не було?
Та мене чоловік мій ніколи словом недобрим не покартав.
– Піп то, він мовчить! Кажуть, що й кат не говіркий, а голову він одтинає! Мовчить!.
Та він мовчки усіх вас гнітить, під ноги собі топче. ні ради в вас, ні поради не спита – не шукає; поводиться, як той пан з підданками!
– Що &;#8216;тсе ти, любко, що &;#8216;тсе! Може, він трохи і мисливенький собі вдався, та він же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому.
– Авжеж! Авжеж! Ти б і ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна!
Мене б він такеньки не обійшов: я б йому довела свого, – побачив би він!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)