Вовчок Марко Павло Чорнокрил

I

Був у нашому селі чоловік – Чорнокрил Павло звали, а в його жінка Ганна. Обоє були сироти, побралися й жили собі двойко.

Він був чоловік поважний і ходив усе понуро, а серцем був палкий навіки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, – коло його як пташенятко звивається… Вдосвіта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було, й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш, було,

на світанню: “Устану раненько, Умиюсь біленько.”

Слухаєш, а тут і сонечко сходить.

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить – вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться – вона себе повинуватить; він її скривдить – вона його перепрошує.

– Ти в мене не жінка, – було, Павло їй говорить, – ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш.

– А тобі важко дуже? – спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує!

– Мені важко. Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє. мені

важко!

– А якби я із тобою журилася?

– Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки, – воно й краще. А коли б ще ти засумувала, бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді.

Хай Бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

– То й добре! – одкаже йому, всміхаючись.

І жили вони собі, вже три роки побравшися.

Тоді женивсь наш пан молодий і пойняв собі багату жінку: везли за нею посагу – господи-світе! наче чумацька валка з Криму йшла.

Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців, і кравців, і прачок, і швачок. У дворі панському наче рій вироївся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали – загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий. У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки.

Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли. Не те, щоб цього треба для чого було – ні до чого воно, а так-то вже – аби було: звісно, пани – що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за рОжевих кущів.

От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечка вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.

Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна летіла, й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла гудучи.

Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло. На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини.

Вертавсь і Павло додому.

Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше: запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде. А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає неподачеку.

Він зупинився, прислухався – ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув – сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дівчина очима. Як побачила – стрепенулася, здивувалась, злякалася.

– Звідки ви? До кого? Чого ви? – запитує.

– Як сильне ви ридали! – одказав.

Нічого не прибрав більш їй одмовити.

Вона як заридає знову!

– Боже мій милий: – скрикнула, – це вже не первий

Отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а Господь смерті не посила!

– Ви за молодою панією, мабуть, придані?

– За нею. Ох, лихо моє та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону – нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі, – там земля ріднесенька!

А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

– Важко буває чоловіку! – промовив Павло.

– Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: “Нещаслива якая! А молоде! хороше!”

– А ви? – питає дівчина крізь свої сльози. – Ви, мабуть, тут робите у саду?

– Робимо.

– Давно?

– Сьогодні уперше нас поставлено.

– То-то ж бо я наче нікого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу. А довго вашої роботи буде?

– Та коли б в два тижні ввібралось!

– Гостей дожидають пани.

– Чули. Тож-бо для їх і стояти день при дні, з ночі до ночі.

Та озирнеться – округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. Схаменувся тоді.

– Бувайте здорові! – промовив дівчині та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянці, воли пасуться панським зіллячком викоханим. З’їхав на дорогу; тоді оглянеться назад – нічого не забачив – усе застеляла мла вечірня пахучая. II

Дотягнув він додому потиху, усе думаючи про пригоди людськії.

На порозі його Галя стріла – веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.

Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж.

Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.

– Ось і вечеря наша, – промовляє до його Галя, сідаючи поруч.

– Позичений? – каже Павло, краючи хліб.

– Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.

– Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!

– Люди сподіваються.

– Ет! Сподіванки людськії!. У кого се ти хліба позичила?

– У Микити у Румая.

– Довго, мабуть, гнувся – не давав?

– О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік – Румай.

– Ох, добрі люди! Добрі люди! – промовив Павло.

Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася – не дивиться; припала до його – не пригорнув.

– Скажи мені словечечко, серце! – просить його.

– Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!

– Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?

– Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!

– Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як Бог дасть.

– Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! – випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.

Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би кому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє.

Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої.

Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися. Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?

– А все ж добре. чого плакати заходилася? – каже їй.

– Ти смутний такий, мій голубе!

– Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!

Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.

– І добре, як ущухла! – промовив гірко.

Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко. Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька. І пригадалася йому та дівчина плачуча. Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався.

Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала – він не чув. Він мовчки до її голосочка дослухався, як до леління води тихої, та думав собі. Добре йому впали у пам’яті ті очі сяючі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі. І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечорі. III

На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять. Придавсь і сей вечір темний та пахучий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?

Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Вовчок Марко Павло Чорнокрил