Вольтер був художником тенденційним. Ця тенденційність стала домінуючою рисою створеного ним оповідного жанру. Саме вона зумовлює постійний перегук з подіями сучасності, навіть якщо дію повісті віднесено до часів легендарної давнини чи приблизно локалізованого “сходу”. Цей перегук використано для навмисного зіткнення подій давніх/часів з епізодами сучасного Вольтеру життя. Такі зіткнення вигаданого з реальним, минулого з сьогоденням стали характерною рисою вольтерівських повістей.
Вольтер не боявся анахронізмів, хронологічних
Нерідко Вольтер видавав свої книги за Твори неіснуючих осіб, розсилав листи, у яких заперечував своє авторство або обвинувачував видавців у піратському випуску книги, яку сам він нібито не збирався друкувати. Чимало повістей Вольтер
Так, він приписував “Кандіда” то шевальє де Муї, плідному літераторові першої половини XVIII століття, то якомусь “пану Демалю, людині великого розуму, що любить посміятися над дурнями”, то, нарешті, “пану Демаду, капітанові Брауншвейгського полку”.
Цей вигаданий маскарадне був зайвим. Церковна й світська цензура переслідувала художню прозу Вольтера не менш старанно й запекло, ніж його філософські або, політичні твори. Але маскарад і потік псевдонімів пояснювалися не тільки передбачливістю й обережністю Вольтера.
Тут позначилася й невичерпна веселість письменника, його невтомний потяг до всіляких розіграшів, обманів, містифікацій. Коли, однак, проникливий читач впізнавав” у повісті почерк Вольтера або всюдисуща поліція знаходила відвертий штрих автора, останній захищався з комічною щирістю: “Я не писав “Простака”, я ніколи б не став такого писати, я невинний, як голуб”.
Особливо старанно душила тодішню нову думку католицька церква, яка дуже боялася Вольтера. Папа Климент XIV намагався навіть Знайти шляхи примирення з володарем дум свого часу. Вольтер сміявся й невідступно переслідував духівництво своєю вбивчою іронією або обуреним мовленням поета-трибуна. Французьке духівництво виділило один раз вісімнадцять мільйонів ліврів із фондів церкви в спорожнілу державну скарбницю, для того щоб уряд наклав заборону на видання творів просвітителя. Його смілива й нещадна критика віджилих установ викликала люту ворожість влади до нього.
Вольтер двічі сидів у Бастилії, двічі емігрував із Франції, і останнє його перебування у Фернеї, на кордоні між Францією й Швейцарією, нагадувало швидше вигнання, в’їзд у столицю йому фактично був заборонений.
У кожному рядку своїх творів Вольтер був просвітителем, строгим суддею громадських вад, глашатаєм нових ідей.
Такий же він і в повісті “Простак”, у якій вступає у філософську суперечку з Жаном-Жаком Руссо щодо розбещу-вального впливу наук і мистецтв на характери. Людина була моральною в “природному” стані, тобто поза культурою, у безпосередньому спілкуванні з природою. Тоді вона була вільною, доброю і справедливою.
Людина стала грішною в “цивілізованому” суспільстві, коли світ розділився на багатих і бідних, коли один став гнітити іншого.
Питання про “природну людину” і “цивілізоване суспільство” – предмет палких суперечок у дні Вольтера й Руссо – стало центральним у повісті “Простак”. У Франції Простак пізнає “цивілізацію”. Його простій свідомості, що звикла бачити й оцінювати речі, виходячи з їхньої справжньої сутності, багато що лишається незрозумілим, здається безрозсудним, протиприродним. Ряд протиріч відкривається наверненням гурона до християнської віри. Простак читає Біблію.
Він ставить благочестивим католикам такі питання, що виникли в нього при читанні П’ятикнижжя Мойсея, на які ті відповісти не можуть. “Щодня, як я зауважую, діється у вас тут безліч речей, про які нічого не сказано у вашій книзі (мається на увазі Біблія), і не виконується абсолютно нічого з того, що там написано”. Простак, потерпаючи від різноманітних негараздів, отримує тим часом європейську освіту, вивчає історію, філософію. Дикун стає суддею цивілізації.
Вольтер полемізує з Руссо, поправляє його, пом’якшує його крайнощі, запальні заперечення доброчинних рис культури. “Читання піднімає душу”,- пише Вольтер, і його герой, пройшовши курс наук, заявляє: “Я схильний увірувати в метаморфози, тому що з тварини перетворився в людину”. Він засвоїв тільки корисне. Він не розучився дивитися на речі тверезими очима й відрізняти розумне від безглуздості й забобону.
Таким чином, жанр філософської повісті був обраний Вольтером не випадково. Користуючись ним, можна було викладати в доступній і захопливій формі найбільш складні політичні й філософські теорії й, отже, звертатися безпосередньо до широких кіл читачів, які не завжди охоче брали в руки строгі вчені трактати з їх важкою термінологією. Вольтер довів цей жанр до високої досконалості, а кожен його твір можна назвати шедевром художньої прози XVIII сторіччя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)