У поемі Шевченка “Гайдамаки” подано розгорнуту картину гайдамацького повстання 1768 року в Правобережній Україні.
Своєрідною експозицією сюжету поеми є “Інтродукція”. У творі простежуються дві сюжетні лінії. Перша, основна, пов’язана зі змалюванням підготовки та ходу повстання Коліївщини, друга зображує історію Кохання Яреми й Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ “Гонта в Умані”, другої – “Червоний бенкет”.
Головний герой поеми “Гайдамаки” – повсталий народ. Спираючись
Гайдамаки готувались до повстання, як до свята. Розділ, у якому розповідається про освячення повстанцями ножів, так і називається “Свято в Чигирині”, адже “вони рознесуть ляхам, жидам кару; за кров і пожари пеклом гайдамаки ляхам оддадуть”. Але сам Шевченко зображує Коліївщину не бенкетом (всупереч назві розділів “Червоний бенкет”, “Бенкет
Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла… А за віщо,
За що люде гинуть?
Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали кобзарі, образи яких поет вводить у Твір. Так, кобзар Волох не тільки прославляє козацького ватажка Залізняка, а і збуджує маси, закликаючи до боротьби.
Яскраво змальовано образи ватажків повстання. І якщо характеристику Залізняку влучно дає той же Волох, називаючи його козацьким батьком, орлом сизокрилим, найбільшим багатством якого є “степ і море; скрізь битий шлях…”, бо немає в нього “ні оселі, ні саду, ні ставу..”, то образ Гонти найповніше відбито в розділі “Гонта в Умані”, де розповідається про вбивство Гонтою рідних дітей. У цьому епізоді автор відтворив народні погляди на вірність присязі:
Мої діти – католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Глибоко психологічний епізод вбивства Гонтою дітей розкриває безмежне батьківське горе. Драматизм твору загострюється і в епізоді поховання героєм дітей. Він риє їм могилу ножем і ховає так, як ховали козаків: накривши очі червоною китайкою.
Отже, і Залізняк, і Гонта – мужні й рішучі народні ватажки, вони завжди разом із народом у центрі подій.
Типовим представником повсталої маси виступає Ярема, образ якого подано в розвитку. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не має прізвища, Ярема зростає до народного месника: Не знав сіромаха, що виросли крила, Що неба достане, коли полетить…
“Заключний монолог Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце в поемі, тему пам’яті, нетлінності національної історії. “Хто-небудь згадає”,- мовить герой. Автор-оповідач, який охоплює всі часові площини, стверджує протилежне: “Ніхто не згадає”, “Кат панує, їх не згадають”. Байдужості онуків гайдамаків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора” (С.
Голуненко).
У творі діють дві символічні постаті: Яреми, що єдиний залишився живим, і єдиного нащадка, автора-оповідача, який про козацьку славу розповість своїм нащадкам, бо “тими шляхами, де йшли гайдамаки, малими ногами ходив та… плакав”.
Образ Яреми тісно пов’язаний з образом автора-оповідача, оскільки в ліричних відступах є кілька висловів, які в однаковій мірі можуть належати як Яремі, так і оповідачеві: “О Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить…”, “Молодеє лихо! Якби ти вернулось, проміняв би долю, що маю тепер”, “Серце мліє, як згадаю…”.
Зростання особистості Яреми автор показує в динаміці. Спочатку перед нами бідняк, який хоче збагатитися для того, щоб зрівнятися з багатою коханою дівчиною. Через короткий час перед нами зовсім інший Ярема, здатний на помсту: “А Ярема – страшно глянуть – по три, по чотири так і кладе”.
Визволивши Оксану від конфедератів, Ярема відразу повертається до повстанців, так само він чинить і після вінчання, бо інтереси повсталого народу для нього понад усе.
Коліївщина набула загальнонародного характеру, бо участь у повстанні взяли навіть жінки, які з рогачами пішли на ворога, та підлітки.
В “Епілозі” образ поля, засіяного житом, є символічним натяком нате, що в перспективі слов’янські народи брататимуться.
Підсумовуючи, треба також відзначити, що в основу поеми покладено перекази про історичні події 1768 року, учасником яких був дід Шевченка Іван, та збірники народних пісень М. Цертелєва, М. Максимовича та І. Срезневського.
Висновок. У поемі Шевченка “Гайдамаки” подано картину гайдамацького повстання, причому тема визвольного руху має подвійну перспективу. Перша – священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості, друга – неконтрольована, сліпа, руйнівна сила повсталого народу.
З одного боку, автор позитивно ставиться до Коліївщини як сили, що карає конфедератів за злодійства, з іншого – засуджує криваву розправу гайдамаків, порівнюючи її з пеклом. Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.
Опорні слова й поняття: панорама гайдамацького повстання, повсталий народ, образи ватажків, тема пам’яті, історична достовірність фактів.
План відповіді
1. Центральний образ поеми – повсталий народ.
2. Ярема – представник народу.
3. Загальнонародний характер гайдамацького руху.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)