Вірш С. Єсеніна “Відгомоніла золота діброва” – один з кращих взірців ліричної поезії. Про що він? Це роздуми про долю людську, про життя і смерть, про місце людини і сенс буття.
Осінні мотиви, що звучать у вірші вже з перших рядків, налаштовують одразу на хвилю суму. “Відгомоніла золота діброва” – значить, щось закінчилося. Вмирає колись зелене листя, з шурхотом опадаючи на землю. А в небі пронизливою самотністю звучить прощальний клич журавлів. Чи не так і життя людське з осіннім листям невпинно йде кудись далеко, залишаючи
Поет висловлює сподівання, що людське життя не минає надаремно. І хай наше життя – лише мить у порівнянні з вічністю, але ж ми живемо недарма. І хтось залишиться у пам’яті тих, хто був дорогим і коханим. Та навіть сама природа ніби носить у собі відлуння життя людського: “О всех ушедших грезит коноплянник с широким месяцем над голубым прудом”. Написаний шестистопним ямбом з пропусками наголосу, вірш звучить розлого,
Чудовий звукопис вірша доповнює картину слуховими образами. Алітерації на шиплячі та свистячі звуки передають шурхіт осіннього листя. Асонанси на а – у нагадують звуки журавлиного клекоту далеко з небес. Ось чому вірш заворожує.
Таїна злиття звуків і слів створює чудове мереживо поезії, овіяної не тільки сумом прощання, але й величчю людського духу.
Коші я читаю цей вірш, я, здається, залишаюся наодинці зі світом, наодинці з думками про вічне. І тоді життя не здається мені таким малим і швидкоплинним. Бо воно і с частиною вічності.