Росія – країна безмежна… І характер російська широкий, протяжно, але такий же нераціональний, розкиданий. Скільки вільної землі в Росії, незасіяних полів, диких лісів… Та й річки російські стоять спокійні, не рухаються, не вирують, але вже якщо розіллються – не зупинити.
Як і народ російський терплячий, до останньої краплі мовчить, а обуриться – так відразу революція.
Єсенін, істинно російська душа, з ніжністю описує свою улюблену Русь:
Про Русь – малинове поле
І синь, що впала в річку, –
Люблю до радості і болі
Твою
Його майстерність надає віршам рух, ніби ми сидимо в тих самих “тесаних дрогах”, а по узбіччю “біжать рівнини і кущі. Знову каплиці на дорозі і поминальні хрести “. Але поет не обмежується замальовкою природи, у вірші відчувається тривога: “Холодної скорботи не виміряти, ти на туманному березі”. Можливо, якщо судити за датою написання – 1916 рік – це передчуття революційних змін.
Або тривога особистісна, своєрідна “невпорядкованість” людини, змушеної жити не в рідному селі, а в чужому йому місті.
Не все тішить погляд поета в старій сільської Русі, але вона набагато
Мова поета образний, рясно уснащенний чисто народними словами, визначеннями.
Яким же треба володіти чуйним, трепетним серцем, щоб вміти так побачити і передати красу російської природи, саму її душу. У ці ж опису вплітаються і куполи, і дзвін дзвонів церков, які неразривно’связани з російською історією. Вони вже стали мовби частиною природи, символом Русі.
Незрозуміле поняття “Росія” – невичерпне джерело для поетів. Єсенін ж сам немов уособлення батьківщини, дивовижний каприз природи, яка начебто спеціально підгадала не тільки талант, але і зовнішність поета, так схожу з синявою озер, пряжею ніжного льону, тонкими берізками та білої хуртовиною. Як у бездонне озеро, відчайдушно кидається Єсенін з головою в любов до Росії і, як кожен закоханий, не хоче звільнитися від цього полону:
І не віддам я ці ланцюги,
І не розлучуся з довгим сном,
Коли дзвенять рідні степи
Молітвословним ковилою.
Недовгу своє життя він виплеснув, як єдиний порив ніжності, як пісню. Марина Цвєтаєва в “Пам’яті Сергія Єсеніна” точно висловила широту душі поета:
…І не жалість – мало жив,
І не гіркота – мало дав, –
Багато жив – хто в наші жив
Дні, все дав – хто пісню дав.