Перш ніж перейти до вірша, розбір якого є темою твору, хотілося б згадати ставлення поета до людей його кола: Як часто, строкатою натовпом оточений, Коли переді мною, як ніби крізь сон, При шумі музики і танцю, При дикому шепоті затверджених промов, Миготять образи бездушні людей, приличьем стягнуті маски, Лермонтов розмірковує як дуаліст, різко відчуває дво-сторонность своєї психіки, як людина, приречена на постійне перебування “між двох життів у страшному проміжку”. Таке існування ускладнюється гострим самотністю, коли люди здаються
І нудно і сумно, і нікому руку подати У хвилину душевної негоди… Желанья!., Що користі даремно і вічно бажати? .. А роки проходять – всі кращі роки! Існує вічний антагонізм між небесної душею і “мимовільним”, обтяжливо тяжким “супутником життя” – тілом; як би вони не були пов’язані
У себе чи заглянеш? – Там минулого немає і сліду: І радість, і муки, і все там мізерно… Поета вабить до себе ніч, небо, зірки і місяць. У тиху місячну ніч розквітають його сади, прокидається світ його чарівних мрій, і легкокрила фантазія робить свій гірський політ, переносить у “далекі небеса”.
Слабкий промінь далекої зірки “несе мрії душі його хворий”, і йому тоді “вільно і легко”. Зірки на чистому вечірньому небі ясні, як щастя дитини, але іноді, коли він дивиться на них, душа його наповнюється заздрістю. Він відчуває себе нещасним від того, що “зірки і небо – зірки і небо, а він людина”.
Людям він не заздрить, а лише “зіркам прекрасним: тільки їх місце зайняти б хотів”. Є чудова “пташка Надія”. Вдень вона не стане співати, але тільки що “земля вус ^ ет, одягнена імлою в нічній тиші”, вона “на гілці вже співає так оладко, солодко для душі, що мимоволі тягар мук забудеш, прислухаючись до пісні тієї”. І його душа, споріднена небес, прагне вгору; ока хотіла б і фізично відірватися від грішної землі, розлучитися зі своїм “мимовільним супутником життя”, зі своїм тілом.
А життя реальна, з її проблемами і пристрастями, здається дурний жарт. Що пристрасті? – Адже рано иль пізно їх солодкий недуга Зникне при слові розуму; І життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо – Така порожня і дурний жарт… З часом поет усвідомив себе ближче до дійсності, досвід його розширився у бік вивчення оточуючих людей, побуту і суспільства, і якщо він не остаточно зрікся своєї антитези, то, безумовно, пом’якшив її.
У творчості його з’явилися цивільні, соціальні мотиви, хоча наліт смутку все одно залишився. За складністю і багатством своїх мотивів поезія М. Ю. Лермонтова займає виняткове місце в російській літературі. “У ній, – за висловом В. Г. Бєлінського, – всі сили, всі елементи, з яких складається життя й поезія: незламна міць духу, смиренність скарг, пахощі молитви, полум’яне, бурхливий одухотворення, тихий сум, лагідна задума, крики гордого страждання, стогони відчаю, таємнича ніжність почуття, неприборкані пориви зухвалих бажань, цнотлива чистота, недуги сучасного суспільства… “
(2 votes, average: 3.00 out of 5)