ВІЛАНД, Крістоф Мартін

(1733 – 1813)

ВІЛАНД, Крістоф Мартін (Wieland, Christoph Martin – 5.09.1733, Оберхольцхайм – 20.01.1813, Веймар) – німецький письменник-просвітник.

Віланд народився в Оберхольцхаймі, що поблизу Бібераха (Вюртемберг) у сім’ї лютеранського пастора, де його виховували у релігійному дусі. У школі вперше познайомився з класичною і сучасною літературою, англійською періодикою. 1750 р. вступив у Тюбінгенський університет.

Бажання студіювати право він не мав, натомість поринув у вивчення філософії, історії та філології, почав займатися літературою. У 1751

р. Віланд надіслав свій епічний твір “Герман” (“Hermann”) швейцарському вченому та критику Й. Я. Бодмеру. Через рік Бодмер запросив його в Цюріх, де Віланд пробув до 1760 p., працюючи домашнім учителем у сім’ях заможних людей.

Тут він поступово відійшов від пієтизму і звернувся до античної філософії. З 1760 р. став діловодом міської ради в місті Біберах. 1765 р. Віланд одружився. У 1769 р. він став професором філософії та мистецтв Ерфуртського університету.

У 1772 р. Саксен-Веймарська герцогиня Анна-Амалія запросила Віланда у Веймар бути наставником її синів – Карла-Августа (через два роки він посів трон) і Костянтина.

У Веймарі, що згодом перетворився у літературну столицю Німеччини (тут оселяться Й. В. Гете, Й. К. Ф. Шиллер, Й. Г. Гердер) Віланд прожив до самої смерті.

Літературна спадщина Віланда об’ємна і різноманітна. Вона включає дидактичні, іроїкомічні і казкові поеми, гімни, псалми, оповідання, віршовані та прозові казки, романи, п’єси, діалоги, переклади, статті.

Віланд-поет почав з дидактичних, релігійно-містичних творів у дусі Бодмера і Ф. Г. Клопштока. Так, живучи у Цюріху, він, за порадою Бодмера, написав біблійну поему “Випробування Авраама” (“Dergeprufte Abraham”, 1753). Проте вже у 60-х pp. Віланд, переживши захоплення французьким філософським вільнодумством, створив поеми і віршовані новели, позбавлені релігійного елементу.

Поема з античного життя “Музаріон” (“Musarion”, 1763) виражає етичний ідеал Віланда. Поет висміює стоїцизм філософа Клеанта, захмарні ширяння піфагорійця Фефрона і мізантропію Фанія, протиставляючи їм життєрадісну мораль дівчини Музаріон. У 1765 р. у дусі “Шаленого Роланда” Л. Аріосто Віланд написав іроїкомічну поему “Ідріс і Ценіда” (“Idris und Zenide”, вид. 1768), яку жанрово означив “казка фей”. У цьому творі, зітканому із казкових історій, письменник змальовує мандрівних лицарів і зачаровані замки, фей і чарівників, кентаврів і драконів.

Деякі поеми Віланда мають легкий, фривольний характер, що зближує їх із поезією рококо.

У 70-80-х pp. Віланд створив цілу низку “романтичних” поем, заснованих на народних казках європейського (“Первонте” – “Pervonte”, 1778) і східного походження (“Зимова казка” – “Winter-marchen”, 1776; “Шах Лоло”- “Schach Lolo”, 1778; “Хан і Гульпене” – “Harm und Gulpenheh”, 1778), середньовічних переказах і легендах (“Гандалін” – “Gandalin”, 1776; “Герон Шляхетний. Оповідання з часів короля Артура” – “Geron der Adelige” , 1776), фабліо (“Пташиний спів” – “Der Vogelsang”, 1778).

Він також популяризував казки різних народів (“Оповідання і казки”, 1776- 1780, “Джиністан”, 1786-1789).

Найкращим поетичним твором Віланда є поема-казка “Оберон” (“Oberon”, 1780). Її сюжет бере свій початок у старофранцузькому епосі “Гюон де Бордо”, виданому у формі народної німецької книги, а також у комедії В. Шекспіра “Сон літньої ночі”. Це авантюрна повість про вірне і самовіддане кохання лицаря Гюона та дочки султана Аманди, котрі долають усі перешкоди на шляху до щастя. У долі закоханих беруть участь володарі ельфів Оберон і Титанія, однак Віланд доводить, що навіть могутність і чари ельфів не можуть зрівнятися із силою вільного земного людського почуття.

Одну з найкращих сторінок у творчому спадку Віланда складають його романи. Першим з них був дидактичний роман “Пригоди дона Сільвіо де Розальви” (“Die Abenteuer des Don Sylvio von Rosalva”, 1764), який був написаний за аналогією з “Дон Кіхотом” М. де Сервантеса. Роман “Історія Агатона” (“Die Geschichte des Agathon”, 1766-1767) створений під впливом “Історії Тома Джонса, знайди” Г. Філдінга. Він присвячений давньогрецькому юнакові із Сіракуз Агатону, який проходить складний шлях морального розвитку.

Цей твір ознаменував початок німецького роману виховання.

В “Історії абдеритів” (“Dk Abderiten”, 1774) письменник висміяв тупих і самозакоханих невігласів із давньогрецького міста Абдери, однак, по суті, цей твір був сатирою на німецьку провінційну обмеженість. Абдерити оголошують філософа Демокріта божевільним, а лікаря Гіппократа – шахраєм; вони засновують “національний театр”, ведуть процес “про тінь віслюка”, вирощують “святих жаб”. У романі “Золоте дзеркало” (“Der goldene Spiegel”, 1772) сатира Віланда має соціально-політичне спрямування.

Твір опирається на оповідну традицію “Тисячі й однієї ночі” і побудований у формі розмов, які ведуть султан Шах-Гебаль і філософ Данішменд. Героєм роману “Агато-демон” (“Agatho-damon”, 1796-1797) став давньогрецький мудрець і подвижник Аполлоній Тіанський, який марно намагався воскресити язичництво.

У 1750-1770-х pp. Віланд звернувся до драматургії. Його рання трагедія “Леді Йоанна Грей” (1758) була переробкою однойменної п’єси англійця Н. Роу.

Трагедія “Клементина Поретська” (1760) написана за мотивами роману С. Річардсона “Історія Грандісона”. У придворних колах Веймара мали успіх ліричні драми Віланда. “Вибір Геркулеса” (“Hit Wahl des Herkules”, 1773) і “Альцеста”(“Alceste”, 1773). Останню у сатирі “Боги, герої та Віланд” висміяв Й. В. Гете.

Неабияке значення мала діяльність Віланда-перекладача. Упродовж 1762-1766 pp. він переклав 22 п’єси В. Шекспіра, які вийшли друком у восьми томах у Цюріху. Йому належать також переклади античних авторів: Арістофана. Еврипіда, Лукіана, Горація. У Веймарі розгорнулася і журналістська діяльність Віланда.

У 1773 він видавав журнал “Німецький Меркурій” (“Der Deutsche Merkur”), який очолював до 1793 р. Тут він опублікував чимало статей з питань літератури, естетики, історії, філософії, політики. У 80-х pp. його помічником у журналі був Й. К. Ф. Шиллер.

Є. Васильєв