Чекає не дочекається Ганна Таню з далекого Києва. А поруч із нею в селі завжди був син Михайло разом із дружиною й дочкою. Зібравшись навколо баби ранком наступного після прибуття дня, діти, бачачи матір, що встала, не знають, як їм реагувати на її дивне відродження.
“Михайло й Ілля, притягши горілку, тепер не знали, чим ним зайнятися: все інше в порівнянні із цим здавалося їм дрібницями, вони томилися, немов через себе пропускаючи щохвилини”. Забившись у комору, вони напиваються майже без закуски, якщо не вважати тих продуктів, що тягає
Не обертаючи уваги на дівчинку, що збирає порожні й недопиті пляшки, вони вже не розуміють, яку думку цього разу вони хочуть заглушити, може бути, це страх. “Страх від свідомості, що мати от-от умре, не схожий на всі колишні страхи, які випадають їм у житті, тому що цей страх усього страшнее, він іде від смерті… Здавалося, смерть уже помітила їх усіх в особу й уже більше не забуде”.Напившись грунтовно й почуваючи себе наступного дня так, “начебто
Скільки мотузок нас тримає й на роботі, і будинку, що не охнути, стільки ти повинен був зробити й не зробив, усе повинен, повинен, повинен, повинен, і чим далі, тим більше повинен – пропади воно всі пропадом. А випив, як на волю потрапив, усе зробив, що треба. А що не зробив, не треба було робити, і правильно зробив, що не робив”.
Це не виходить, що Михайло й Ілля не вміють працювати й ніколи не знали іншої радості, крім як від пияцтва. У селі, де вони колись усе разом жили, траплялася загальна робота – “дружна, запекла, дзвінка, з різноголосицею пилок і сокир, з розпачливим уханьем повалених лесин, що озивається в душі захопленою тривогою з обов’язковим подшучиванием один з одним. Така робота трапляється один раз у сезон заготівлі дров – навесні, щоб за літо встигли висохнути, приємні для ока жовті соснові поліна з тонкою шовковистою шкуркою лягають в акуратні стоси”. Ці недільники влаштовуються для себе, одна сім’я допомагає інший, що й зараз можливо.
Але колгосп у селі розвалюється, люди їдуть у місто, комусь годувати й вирощувати худобу.
Згадуючи про колишнє життя, городянка Люся з великою теплотою й радістю уявляє улюбленого коня Игреньку, на якому “лясни комара, він і повалиться”, що зрештою й трапився: кінь здох. Игрень багато тягав, так не сдюжил. Бродячи навколо села по полях і ріллі, Люся розуміє, що не сама вибирає, куди їй іти, що її направляє якась стороння, живуча в цих місцях і її силі, що сповідає. …Здавалося, життя повернулася назад, тому що вона, Люся, тут щось забула, втратила щось дуже коштовне й необхідне для неї, без чого не можна…
Поки діти п’ють і віддаються спогадам, баба Ганна, з’ївши спеціально звареної для неї дитячій манною каші, ще більше підбадьорюється й виходить на ганок. Її навішає довгоочікувана приятелька Мирониха. ” Оти-Моти! Ти, старуня, ніяк, живаючи? – говорить Мирониха. – Тебе пошто смерть-те не бере?.. Я до неї на поминки йду, думаю, вона як добра укостыляла, а вона всі тутака”.
Горює Ганна, що серед тих, що зібралися в її постелі дітей немає Тетяни, Танчоры, як вона неї називає. Танчора не була схожа ні на кого із сестер. Вона стояла як би між ними зі своїм особливим характером, м’яким і радісним, людським. Так і не дочекавшись дочки, баба вирішує вмерти. “Робити на цьому світлі більше їй було нема чого й відсувати смерть стало ні до чого. Поки хлопці тут, пускай поховають, проводять, як заведено в людей, щоб інший раз не вертатися їм до цієї турботи.
Тоді, дивишся, приїде й Танчора… Баба багато разів думала про смерть і знала її як себе. За останні роки вони стали подружками, баба часто розмовляла з нею, а смерть, прибудувавшись де-небудь у сторонці, слухала її розважливий шепіт і понимающе зітхала.
Вони домовилися, що баба відійде вночі, спочатку засне, як всі люди, щоб не лякати смерть відкритими очами, потім та тихенько пригорнеться, зніме з її короткий мирський сон і дасть їй вічний спокій”. Так всі воно й виходить
(2 votes, average: 4.50 out of 5)