Поезія воєнного часу з’явилася своєрідним художнім літописом доль людських, доль народних. Це не стільки літопис подій, скільки літопис почуттів – від першої гнівної реакції на віроломний напад гітлерівської Німеччини:
Вставай, країна величезна, Вставай на смертний бій З фашистською силою темною, Із проклятою ордою! –
До підсумкового напуття пережившим війну зберігати Вітчизну
И берегти її свято, Брати, щастя своє – На згадку воїна-брата, Що загинув за неї
Вірші військового років допоможуть заново пережити й найбагатший
Я тільки раз видала рукопашний Раз – наяву й сотні разів у сні Хто говорить, що на війні не страшно, Той нічого не знає овойне.
Зрозуміло її бажання намалювати об’єктивну картину, розповісти наступним поколінням правду
У годину великих випробувань розгорнули людські душі, розкрилися моральні сили народу, і поезія відбила це. Поети воєнного часу не спостерігали події з боку – вони жили ними. Різної, природно, була міра їхньої особистої участі у війні. Одні пройшли її рядовими й офіцерами Радянської армії, інших – військовими кореспондентами, треті виявилися учасниками якихось окремих подій.
Безпристрасна Історія багато чого розставила по своїх місцях, багато чого переоцінила, дещо пояснила. Але тільки мистецтву під силу виразити й зберегти стан душі сучасника техлет.
У дні зімкнення народу перед особою смертельної небезпеки, у дні важких і гірких втрат, страждань і позбавлень поезія була агітатором і трибуном, серцевим співрозмовником і близьким іншому. Вона жагуче говорила про подвиг і безсмертя, про ненависть і любов, про відданість і зрадництво, про радість і вболівай. “Ніколи за всю історію поезії не встановлювався такий прямий, близький, серцевий контакт між пишучими й читаючими, як у дні Вітчизняної війни”, – свідчить її учасник, поет А. Бабаків. Із фронтового листа він довідався, що в кишені вбитого бійця виявили клаптик паперу з його рядками, залитими кров’ю:
Осичняки мерзлякуватий, так річечка вузька, Так синій бор, так жовті полючи Ти всіх миліше, усіх дорожче, російська, Суглинна, тверда земля
Поет М. Исаковский теж одержав листа із фронту. Його написав рядовий боєць: “Повірте, що ніяке інше слово не може так підняти в атаку на ворога, як Ваші слова, т. Исаковский”.
…Під час облоги й голоду Ленінград жив напружено-духовним життям, – згадував Н. К. Чуковський. – В обложеному Ленінграді дивно багато читали. Читали класиків, читали поетів; читали в землянках і дотах, читали на батареях і на вмерзлим у лід кораблях; оберемками брали книги в умираючих бібліотекарок і в незліченних промерзлих квартирах, лежачи при світлі каганців, читали, читали. І дуже багато писали віршів. Отут повторювалося те, що вже було один раз у дев’ятнадцятому й двадцятому роках, – вірші раптом придбали надзвичайну важливість, і писали їх навіть ті, кому у звичайний час ніколи не спадало на думку віддаватися такому заняттю.
Очевидно, таке вуж властивість російської людини: він відчуває потребу у віршах під час нещасть – у розрусі, в облозі, вконцлагере.
Особливості поезії як роду літератури сприяли тому, що у воєнний час вона зайняла чільне положення: “Стих одержав особливу перевагу, – свідчив Н. Тихонов, – писався швидко, не займав у газеті багато місця, відразу надходив на озброєння”. Поезія військового років – це поезія незвичайної інтенсивності. У роки війни активізувалися багато жанрів поезії – і ті агітаційні, що вели свій початок від часу революції й громадянської війни, і ліричні, за яких стояла багатовікова традиція.
Війна розлучила близьких, випробувала людські прихильності, підкреслила високу цінність любові, ніжності, важливість і необхідність дружніх почуттів. Лірична поезія воєнного часу повно відбила цю спрагу людяності. Суворі випробування не озлобили людей
(2 votes, average: 2.50 out of 5)