Відкриваю свого Тичину

Кажуть, поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвів у молоді роки, коли з’явилися “Сонячні кларнети” (1918), “Замість сонетів і октав”, “Плуг” (1920), “В космічному оркестрі” (1921), “Золотий гомін” (1922), “Вітер з України” (1924). Це справді неперевершена, видатна поезія, в якій переплелись і краса людських почуттів, і сприйняття революції і громадянської війни на Україні як надії на соціальне, національне та духовне визволення, і жорстоке розчарування дійсністю.

Мабуть, можна скільки завгодно

говорити зараз про “непослідовність” поета, його “роздвоєність”, але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочасні події очима молодого митця, пропусти їх через його вразливе серце. І тільки тоді, усвідомивши витоки трагедії Тичини, можна зрозуміти, чому і як в одній особі поєдналися два поети. Саме таким Побачив я “свого Тичину”.

З одного боку – “Ви знаєте, як липа шелестить”, “Коли в твої очі вдивлюся”, “Пастелі”, “Пам’яті тридцяти”, “Загупало в двері прикладом”. З іншого – “В ім’я людини”, “Партія веде”, “Комунізму далі видні”. Дуже хочеться

відповісти на це питання так, щоб й інші зрозуміли і полюбили його, як я.

Ось він постає перед вами автором “Сонячних кларнетів”: молодий інтелігентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у світ і напружено шукає відповіді на питання: в якому зв’язку перебувають природа і люди, добро і зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у світі взаємопов’язане. Це відкриття сповнює його радістю, і нею він ділиться з нами: Гаї шумлять – Я слухаю. Хмарки біжать – Милуюся.

Милуюся-дивуюся, Чого душі моїй так весело.

Та поступово події Першої світової війни переконують П. Тичину, що цей оспіваний ним світ такий далекий від гармонії. Але молоде серце прагне добра, вірить у добро і творить його, – так з’являються вірші циклу “Енгармонійне”, “Хтось гладив ниви”, “Блакить мою душу овіяла”.

Мені здається, що саме віра в гармонію світу, оптимізм вирізняли поета з-поміж його попередників і сучасників. А ще – передчуття революції. Саме тоді народилися рядки: Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі – Мов сонце над степами..;

І знову – радість, свято, небувале піднесення у “Золотому гомоні”.

Та з’являється передчуття біди:

Чорний птах – у нього очі – пазурі!

Чорний птах із гнилих закутів душі, Із поля бою прилетів, Кряче. Чи це – не геніальна прозорливість, яка помітила ту трагічну межу, що проляже між людьми, навіть рідними по крові (“курки спустили в матір і отця”)?

І знову – незважаючи ні на що – життєстверджуючий фінал, віра в перемогу сили добра, в силу народу:

Я – невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! – з сонцем, голубами. Але мрія так і залишилася мрією.

Україна була приречена. Революція 1917 року замість соціального визволення принесла на українську землю ріки крові. Руйнуються родини, розхитуються вікові моральні підвалини народу.

Тичина-поет вірив у революцію, чекав і боявся її. Звідси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ: Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив?

Я майже фізично відчуваю той біль, яким сповнений кожний рядок вірша, бо “рубались, бились ріднії, свої”; а ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується багатозначним питанням, яке, без сумніву, є прозоро-риторичним: відповіді не треба, вона – очевидна:

Хто ж так люто кинув на поталу нас? Мені здається, що саме тут і містяться ті витоки “роздвоєності” Тичини, що пізніше переросла в трагедію його таланту. Так, Павло Тичина – геніальний, але глибоко трагічний талант. І з цим не можна не погодитися!

Він любив життя у всіх його проявах і навчав цього почуття читачів. Він, я переконаний, любив людей: із минулого, сучасників і майбутніх земляків. Мабуть, це треба зрозуміти душею і вклонитися геніальному митцю за його серце і талант.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)


Відкриваю свого Тичину