Видатний письменник-реаліст Анатоль Франц

В 1883 р. Франс став постійним хронікером у журналі “Ілюстрований мир”, у якому раз у два тижні почав з’являтися його огляд “Паризька хроніка”, що охоплювала різні аспекти французького життя. З 1882 до 1896 р. він написав понад 350 статей і нарисів. У тому ж році Франс познайомився з Леонтиной Арман де Кайяве, салон якої був одним із самих блискучих у Парижу. Перевесниця письменника, розумна й владна аристократка, вона до самої смерті (1910) буде його вірної улюбленої й помічником, роблячи все для того, щоб Франс прославився

Наступним художнім

досягненням письменника став роман “Таїс” (“Thai’s”, 1890), що розвиває надбання, які були зроблені в попередньому романі. Франс міркує над відносністю будь-якого знання й будь-якої духовной позиції. Беручи за основу традиційний агиографический сюжет (перетворення грішника в праведника), Франс подає його дзеркальне відображення. Історію куртизанки Таїс поміняє оповідання про прозріння аскета й фанатика християнської віри Пафнутія після смерті Таїс, що, як згодом виявилося, він жагуче любив.

Таким чином, Пафнутій у своєму духовному розвитку переборює шлях, протилежний тому, по якому пройшла Таїс.

Із праведника він перетворюється в грішника, що заперечує християнській догмі й затверджує цінність земного життя і її радості. Поставивши поруч два світосприймання (християнство і язичество), Франс жодному з них не віддає першості. Провідна думка роману – кожна істина є відносної, а будь-яка нетерпимість гідна осуди. “Я порадив сумніватися.

Як по мені, немає нічого краще філософського сумніву”, – писав Франс про свій роман. В “Таїс” традиції філософської прози XVIII ст. поєднуються з надзвичайною пластичністю й мальовничістю парнаского образа, з импрессионистичностью описів, з використанням символу

Значну частину творчої спадщини Франса становлять його літературно-критичні статті, есе, літературні портрети. Статті, опубліковані Франсом у газеті “Час” (“Le Temps”) протягом 1886-1893 р., згодом увійшли в його четирехтомник “Літературне життя” (“La vie litteraire”, I т. – 1888, II т. – 1890, III т. – 1891, IV т. – 1892). Літературна критика Франса є імпресіоністичною по стилістиці.

Письменник у своїх статтях і етюдах не намагається представити об’єктивний аналіз добутків, а насамперед, описує своє суб’єктивне враження про їх. Очевидно, саме цим пояснюється потяг Франса до жанру есе, літературно-критичному фрагменту, невеликій статті. “Щиро зізнаюся, я безмежно люблю все незавершене, і думаю, що лише фрагменти, уламки можуть викликати в людей з витонченим смаком подання про досконалість”, – писав Франс

Романи “Харчевня королеви Гусячі Лабети” (“La rotisserie de la reine Pedauque”, 1892) і “Судження пана Жерома Куаньяра” (“Les opinions de Jerome Coignard”, 1893) об’єднані образом Жерома Куаньяра, бібліотекаря й ученого, що вище всього цінує волю мислення. У другому романі герой викладає свої погляди, виступає із критикою навколишньої дійсності, ведучи бадьору розмову зі своїм учнем Жаком Турнеброшем. Сюжет в обох романах розвивається досить в’януло.

Оповідання вибудовується як серія діалогів, фрагментів. В обох романах можна помітити вплив традиції філософських повістей Вольтера

У психологічному романі “Червона лілія” (“Le lys rouge”, 1894) вагоме місце займає любовна фабула: це – оповідання про любов скульптора Дешартра й Терези, великосвітської красуні. Перешкодою їхньому почуттю стають звичаї й умовності Третьої республіки, атмосфера хижацтва й користі, що панує в суспільстві. Любовний сюжет “Червоної лілії” ускладнений численними дискусіями й бесідами на філософські, політичні, історичні й естетичні Теми.

Книга “Сад епикура” (“Le jardin d’Epicure”, 1894) – це збори статей і фрагментів, опублікованих Франсом в “Тан” протягом 1886-1894 гг. Сюди ввійшли різні по обсязі й змісту роботи, у яких піднімаються різноманітні питання філософського, етичного й естетичного характеру. Назва книги воскрешає в пам’яті читача образ давньогрецького філософа епикура, метою життя якого було уникнути страждання, у своєрідній безхмарності духу. Даючи своїй книзі така назва, Франс, таким чином, готовить читача до щирої розмови, орієнтує його на невимушену бесіду, схожу на ті, які епикур вів у своєму саду з учнями. Потім деяка фрагментарність книги здобуває естетичне підгрунтя.

Але Франсу близька не тільки форма невимушеної бесіди, а й епікурейська проповідь щиросердечного спокою й гармонії. “Незнання – необхідна умова не тільки для щастя, а й для самого існування. Якби ми знали всі, то не змогли б упокоритися з життям нехай навіть на годину”, – пише Франс. В “Саду епикура” виразно помітний вплив на Франса классицистской прози з її ясністю форми й афористичностью мови.

Деякі висловлення Франса за формою нагадують афоризми Ф. де Ларошфуко й Ж. де Лабрюйера: “Наріжним каменем всіх більших страстей є зваба небезпеки”; “Ми вносимо в любов безмежність. І жінки в цьому не винні”; “Любов буяє лише серед страждань”; “Неможливо уникнути миті, коли допитливість стає гріхом; диявол завжди на стороні вчених”.

“Сад епикура” повніше всього виразив погляди Франса на рубежі 80- 90-х рр. XIX ст. У цей час він видав кілька збірників новел: “Валтасар” (“Balthasar”, 1889), “Перламутрова скринька” (“L’etui de nacre”, 1892), “Колодязь святої Клари” (“Ls puils deSainte Claire”, 1895), “Клио” (“Clio”, 1900). У цих збірниках представлені реалістичні замальовки побуту й громадського життя Франції кінця XIX ст.

Звертаючись до різних історичних епох (до античності в новелах “Літа Ацилия”, “Прокуратор Іудеї”, “Кимейский співак”; до середньовіччя – “Мессир Гвидо Кавальканти”, “Трагедія людини”; до подій Великої французької революції – новели “Світанок”, “Пані де Люзи”, “Дарована смерть”), Франс піднімає актуальні соціальні й етичні проблеми. Його новелістика відрізняється вишуканістю й простотою стилю

В 1896 р. Франс був вибраний членом Французької академії, а наступний рік став переломним у світогляді й творчості письменника. Він відмовився від скептицизму й зайняв активну позицію, виступив на ідтримку вимог е. Золя про перегляд справи А. Дрейфуса, усе активніше втручався в політичну боротьбу. У цей період письменник прийшов у замилування від соціалістичних ідей, різко виступив проти декадансу влитературе.

У творчості Франса помітно підсилилися сатиричний і гротесковий елементи. Тетралогія “Сучасна Історія ” (“L’histoire contemporaine”, 1897-1901), у яку ввійшли романи “Під міськими в’язами” (“L’orme du mail”, 1897), “Вербовий манекен” (“Le mannequin d’osier”), “Аметистовий перстень” (“L’anneau d’amethyste”, 1899), “Пан Бержереу в Парижу”(“Monsieur Bergeret a Paris”, 1901), представляє широку панораму Третьої республіки, сатиричне зображення сучасної Франсу громадського життя. У романі показана еволюція професора античної літератури Бержере, що з боязкого й скромного інтелігента перетворюється в людину дії. На початку книги, звільнивши свою служницю, Бержере міркує над тим, що любое дія містить у собі зло й руйнування.

Проте, у процесі розвитку сюжету Франс показує читачеві, що зло втримується не в дії, що воно об’єктивно існує в реальності, а не є еманацією свідомості й волі окремої особистості. Бержере переживає зраду дружини, стає свідком підступу абата Гитреля, що домагається єпископського сану, викриває несправедливі рішення французького правосуддя. Бержере здійснює символічний акт очищення, знищуючи вербовий манекен.

Цей учинок повернув його самому собі, додав упевненості й сили. Тепер Бержере вже трактує дія не як неминуче зло, а як необхідність у цьому світі, де панують несправедливість і обман

Композиція цього роману-хроніки нагадує мозаїку: книга майорить вставними новелами, дискусіями, внутрішніми монологами й бесідами. Франс впроваджує в структуру роману публіцистичний шар, широко застосовує прийом іронічного коментування