Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвіду і, неодмінно, своєму ідеалу людини, яка завжди була доброю, самовідданою і милосердною за будь-яких обставин. Таким, на мою думку, був головний герой повісті Гр. Тютюнника “Климко”. Все своє коротке життя Климко більше піклувався про інших, ніж про себе.
Утративши єдину рідну людину, він не може опанувати себе, аж поки не виникла потреба опікуватися долею своєї вчительки. Доля немов винагороджувала хлопчика за високу шляхетність помислів і вчинків. Недарма
Головний герой любить усіх, кого зустрічає на своєму шляху, йдучи по сіль. Цей факт є автобіографічним, бо Григір Тютюнник теж два тижні зазнавав поневірянь, голоду, коли йшов до матері на Полтавщину.
Співвідношення між кількістю написаного про дітей і дорослих у Гр. Тютюнника у цьому творі приблизно однакове, але поєднання складних життєвих перипетій створюють єдиний довершений твір. Безумовно, за героями твору можна побачити автора, його страждання на цій землі.
Своїх героїв він не ідеалізує, це звичайні сільські
Війна полонила всіх у своїх обіймах. Вона принесла народам, поневоленим фашистською Німеччиною, хворобу, голод, смерть. Ця повість страшна своєю правдою про війну, проте в ній розповідається про красивих благородних людей.
Забувши про небезпеку, вони рятували інших, як це зробив Климко, показавши радянському поневоленому воїну, куди тікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: “Він… тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль… “
Перед очима ще довго стоїть ця цівка солі, а серце сповнює безмежна туга і любов до хлопчика з відчайдушною душею, що жив для добра. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули у тій клятій війні, ми, молоде покоління, маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь воєн душі дітей.