Тема “сумної” прози Гр. Тютюнника

Григір Тютюнник (за паспортом – Григорій Михайлович, але за літературне ім’я взяв собі “Григір”, щоб хоч якось розрізнитися зі своїм старшим братом по батькові, відомим письменником, автором роману “Вир”, Григорієм Тютюнником, який за паспортом – Єгор) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині. 1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи НКВС, із заслання вій не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Філімон.

Під час війни Григір, рятуючись

від голоду, повернувся пішки до матері на Полтавщину.

Навчався майбутній письменник у Зіпьківському ремісничому училищі. Після закінчення працював на Харківському заводі ім. Малишева слюсарем, але захворів, повернувся в Шилівку і став колгоспником.

За “втечу” із заводу (бо ж мусив відпрацювати три роки) за тодішніми законами відсидів 4 місяці в колонії. Григір вертається до родичів на Донбас. Звідти пішов в армію, служив у морфлоті па Далекому Сході.

Там же почав писати. Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.

1961 року журнал

“Крсстьянка” надрукував перше оповідання Григора Тютюнника “В сумерки”, написане рО сійською мовою. Тоді ж він переклик його українською і відтоді писав ліііиг рідною мовою.

1962 року він закінчив навчапіім “і разом із дружиною виїхав на Донбш де працював учителем у вечірнії школі. З 1963 року Г. Тютюнник пере їздить до Києва, працює в редакції 1.1 зети “Літературна Україна”, згодом у сценарній майстерні кіностудії ім О. Довженка, у видавництвах “РадяїІ ський письменник”, “Молодь”, “Дніпро”, “Веселка”.

1966 року вийшла перша книжки його оповідань “Зав’язь”. 1968 року “Літературна газета” оголосила весен юзний конкурс на краще оповідання, Григорові Тютюннику було присуджа по премію за оповідання “Деревій”! У 1970-ті роки вийшли друком його збірки новел “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975), “Коріння” (1978), збірки для дітей “Ласочка” (1970), “Степова казка” (1973), повіси “Климко” (1976) та “Вошик далеко в степу” (1978).

За книжки “Климко” і “Вогник да леко в степу” Григорові Тютюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 року в галузі ди тячої літератури, яку вже немолодій) письменник сприйняв як образу.

“Тема екзистенційної незахищеності й надломленості української людини шипачає загальний настрій “сумної” прози Гр. Тютюнника. А повернення І іітературу особистіших мотивів зумовило характерну для цього часу екзистен-щйну проблематику.

Екзистенція – поняття, яке активно входить у філософську культуру XX ст. ІОІЮ виражає активне становлення людського “я”, коли це “я” досягло певної чокі свого існування і прагне її збагнути. Оце буття-на-межі передбачає гостре і (Моусвідомлення й самоосмислеиня. Переживання-скзистснція – це пропикнеп-ІЯ людського буття у власну смислову таїну. Екзистенція як внутрішня при-і трость до особистісно проявленого буття всупереч пануючій у повсякденні Ьдполикості – стає особливо актуальною для українського письменника и ікістсталінську епоху.

Вже сама екзистенційиа проблематика диктувала і шлістику – лірично-забарвлепу сповідальну прозу, з’яву внутрішнього героя, внутрішній монолог тощо. З цією проблематикою був щільно пов’язаний і умлшетичний пафос. Сутність оповідності Гр.

Тютюнника й полягала саме н гуманізації світу, тобто у наданні світові особистішого, людського виміру. Лю-іппа, її звичайне, насичене живими деталями життя, включалася у світ таким чином, що саме буття набувало сенсу через існування людини і людськості.”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Тема “сумної” прози Гр. Тютюнника