Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. “Я не знаю більш національного, більш народного генія”, – захоплено говорив про нього Сергій Параджанов. Доля послала Іванові тридцять чотири ролі у фільмах, більшість із яких увійшла до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшла, що пропустив їх через своє серце,
Засвітив своїми, одному йому притаманними барвами Іван Миколайчук.
Іван захопився театром та акторством ще в дитинстві. У селі був драмгурток, який майже щомісяця ставив спектаклі.
Якось ледь не зірвалася вистава п’єси “Безталанна” за Старицьким, бо ніхто з парубків не хотів грати батька Софії, старого Івана. Виручив… дванадцятирічний Іван Миколай-чук. Його намастили сажею, причепили на плечі горб із соломи й випустили на сцену.
Відтоді він став повноправним членом гуртка й протягом наступних трьох років зіграв тридцять шість прем’єр.
Іван прагнув “учитися на артиста” і, вступивши до театрального інституту, почав зніматися вже з другого курсу. І одразу у фільмах
Фільм Сергія Параджанова за повістю Михайла Коцюбинського тріумфально пройшов по всьому світові, здобувши тридцять дев’ять міжнародних нагород, двадцять вісім призів на кінофестивалях (з них двадцять чотири – “гран-прі”) у двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесса. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету…
А в нього – нові фільми: “Анничка”, “Помилка Оноре де Баль-зака”, “Камінний хрест”, “Захар Беркут”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Пропала грамота”… І в кожній ролі він інший, але однаково природний, цілісний, незабутній.
Розповідають, що якось на зйомках у Болгарії Іван зустрівся з Жаном-Полем Бельмондо. Француз спеціально прийшов на зйомочний майданчик, довго спостерігав, як працює Миколайчук, а тоді запросив його поспілкуватися перед відльотом. їм запропонували перекладача, але Бельмондо сказав: “Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі”. І справді, вони чудово порозумілися.
“Зоряна хвороба” не торкнулася душі Йвана. Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів майстерності,
Магії кінематографа. Тим часом деякі фільми з його участю влада сприймала як “надто націоналістичні”. На “полицю” потрапила “Пропала грамота” разом із “Криницею для спраглих” Юрія Іллєн-ка й іншими “неправильними” фільмами.
Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем як у Творчості, так і в житті.
Лише 1979 року вдалось отримати дозвіл на зйомки “Вави-лона-ХХ” за романом Василя Земляка “Лебедина зграя”. Цей фільм став режисерським дебютом і другою вершиною творчості митця. Миколайчук написав сценарій за три дні й три ночі, але зумів дати твору безсмертя.
Його фільми залишилися нам як вічна загадка любові.
435 слів За матеріалами інтернет-видань
(1 votes, average: 5.00 out of 5)