Велика вереснева тиша стоїть над землею. Село, зачароване зоряним небом, хороше синіє розкиданими хатками, біля яких пильно дивляться на схід потемнілі соняшники. Дорожнім відволоженим пилом, терпкими коноплями і дозрілими садами пахне ніч.
Зрідка спросоння заскрипить журавель або гупне біля якогось похиленого тину росяне яблуко, проллється шипучим соком на траву, і знову тиша, мов у доброму сні, і знову лапаті соняшники, наче матері, простягають на схід обважнілі руки, на яких спочивають голівки малих, повних дрімливого цвіту соняшників.
І
Мовчки йдуть-Вулицями Горицвіт і Мірошниченко, бо ж ніч така, що й’говорити не треба, бо в серці такі думки, що досить глянути один одному у вічі, щоб усе зрозуміти. Посеред неба гнеться на південь Чумацький Шлях, і між його доспілими зорями тремтить і осипається на край землі срібний пилок.
Зі шляху обізвалася неголосна доладна пісня, дзвякнуло стремено. На обочині,