1941 року Ліні Костенко виповнилось одинадцять років. Вона добре запам’ятала свист куль над головою, розриви бомб, завивання літаків із чорною свастикою, від яких треба було ховатися в окопах. На стіні окопу вона осколком видряпала свій перший вірш. Але ні пам’ять, ні сипка земля не зберегли відчаю! дитячої душі, що невимовне викладала у віршах. Її дитинство убила Війна.
Коли ще треба було гратися в ляльки, у піджмурки і в класи, в Казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси, а я вже смерть побачила впритул”. Її перший
Ліна Костенко не друкує мемуарів, але у її поезії викладено все її життя.
Колись давно, в сумних біженських мандрах,
Коли дитям я ледве вже брела,
Старі хатки в солом’яних скафандрах
Стояли в чорних кратерах села.
Вони з мамою ходили по селах, міняли речі на хліб, зупинялися на ніч у незнайомих людей. “Як тяжко стукать у чужі оселі, бездомним бувши на своїй землі”. Але чужі оселі гостинно розчиняли двері для нещасних біженок, селянки. І які зазнали багато
Чужа бабуся ковдрою укриє,
Своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж бо не візьме зроду,
Бо що ви, люди, на чужій біді?!
А може, то в душі свого народу
Я прихилила голову тоді?
Мільйони людей загинули у тій страшній війні. Тисячі обелісків піднялися над захисниками рідної землі:
“Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть”.
Під тими обелісками лежать солдати, яким так і не судилося виконати своє призначення на землі. І ще довго-довго після великої Перемоги війна буде нагадувати про себе жахливими знахідками. Земля ніби не хоче тримати в собі бомби, міни, снаряди, що так колись і не розірвалися, а тепер вилазять на поверхню і терпляче чекають довірливих, необачних, неуважних людей. Найчастіше те страшне залізяччя знаходять хлопчики-пастушки. Вірш “Пастораль XX сторіччя” – це не ідилічне змалювання сцен сільського життя.
У XX сторіччі пастораль перетворюється на сцену жаху: хлопчики розбирали гранату, і “їх рвонуло навідліг.
І бризнуло кров’ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить”.
Я читаю цей вірш і не можу втримати сльози, плачу за тими хлопчиками, немов вони мої брати чи друзі. Ліна Костенко простими рядочками зуміла так описати горе матерів, що втратили своїх синів, що в цьому вірші чується трагічна Музика Бетховена.
Поетеса вільно володіє словом, а через нього полонить наші душі. Її поезія змушує думати, аналізувати, цінувати мирне небо над головою, дитячий сміх і мамину посмішку.
“Моя любове! Я перед тобою…” Поезії Ліни Костенко про Кохання. Коли Бог не хоче дати людині долю, він дає їй талант. І тоді талант стає долею митця. Хтозна, чи можна це віднести до Ліни Костенко.
На жаль, вона дуже мало розповідає про себе, про свою жіночу долю. Але талантом Бог її нагородив великим.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)