Важливе місце у творчості видатного сучасного українського поета Бориса Олійника посідають вірші, присвячені матері.
Мати в його поезії – це Берегиня роду, уособлення доброти, ніжності, тепла. У вірші “Мати наша – сивая горлиця” “до її серденька горнуться” не тільки діти; відчуваючи її тепло і доброту, весь навколишній світ лине до неї, відповідає добром, наділяє її своїми дарунками:
Золота бджола – намистиною,
Небо – празниковою хустиною…
Жура-журавель над криницею –
Чистою сльозою-водицею,
А
А мати озивається до всіх до них – піснею.
Символом материнського чекання є жінка-мати в поезії “Мати”. Із прадавніх часів повелося на українській землі, що матері, благословивши синів і провівши їх у далеку путь, з тривогою і надією чекали на їх щасливе повернення – з чумацького походу, з війни, із заробітків. Чекали, не втрачаючи надії, скільки б років не минуло…
А сучасна мати із поезії “Мати” чекає сина з незвичайної мандрівки – з космосу. Якщо він не повернеться, то стане для хлопчаків “одвічною зіркою, героєм поем і романів. А у матері ніколи вже не буде
Справжнім поетичним шедевром, сплеском синівської любові і вдячності є вірш із циклу “Сиве сонце моє”, який Борис Олійник присвятив пам’яті своєї матері. Поет писав про свою матір, а написав про всіх матерів, які самі жили за законами Добра, Справедливості, Співчуття і своїх дітей навчили, “як на світі по совісті жити”.
Нелегка доля судилася матері: під час війни бідувала з малою дитиною, рано овдовіла, отримавши на чоловіка похоронку. Увесь тягар післявоєнної відбудови ліг на її плечі, за безкінечною роботою і клопотаннями ніколи було вгору глянути. Але попри все вона вважала себе щасливою, бо жила серед добрих співучих людей на прекрасній землі, бо це завдяки її невсипущій праці “молоділа і прикрашалась килимами” ця земля.
Після смерті мати залишила по собі добру пам’ять – стежка до її могили залишається протоптаною навіть узимку.
Остання поезія циклу “Мамо, вечір догори” (покладена на музику і звучить як пісня у прекрасному виконанні Ніни Матвієнко) сповнена невимовної любові і світлої печалі.
Життя триває. Знову прийшла весна, яку так любила мати. Зацвітає вишневий сад, посаджений її руками, з далеких країв повернулися на рідну землю журавлі, біля тихої стежки, якою вона ходила, зацвіла матіола.
Все навколо нагадує її, викликає теплі, незабутні спогади. Залишилася світла вічна пам’ять про матір, яка
… від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем.
Була для всіх сивим, світлим сонечком.
Щира синівська вдячність їй за це.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)