Я не знаю чому, але вірші Бориса Олійника, які він присвятив своїй мамі, вражають мене до глибини душі. Мабуть, тому що вони присвячені найближчій і найріднішій у світі людині, яка любить нас самовіддано до кінця життя, до кого ми йдемо як у найскрутнішу хвилину, так і в радісну.
Синівською любов’ю проникнута збірка поезій “Сива ластівка”. Образ Матері – символічний, і разом з тим він реальний. Це те, що підтримує людину та робить її доброю:
Мати наша – сива горлиця.
Все до її серденька горнеться:
Золота бджола – намистиною,
Небо
Зворушливо звучить здавна призвичаєне звертання на “ви” до батьків: “Та що ж ви надумали, мамо… ” Біль і туга звучать у тих поезіях, де син усвідомлює, що прощання з мамою, яка завершила своє земне життя, неминуче, але саме ця неминучість і завдає найбільшого болю:
Вона посміхнулась,
Красива і сива, як доля,
Махнула рукою –
Злетіли увись рушник
… і стала замисленим полем
На ділу планету, на всі покоління й віки.
Борис Олійник не намагається показати матір як щось більше, ніж просто мама, яка любить і чекає свого сина. Це наш оберіг – мати, яка в очікуванні свого сина. Мати – яка охороняє душу своєї дитини від поганого впливу, додає сили й мудрості у прийнятті рішень чи зваженості вчинків.
Мати – вічна любов і вічна туга.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)