ЦАР ПЛАКСІЙ ТА ЛОСКОТОН Цареве сімейство Там, де гори і долини, Де гуляє вітровій, – Там цвіте краса-країна
З дивним ім’ям Сльозолий. І колись в країні тій Був па троні цар Плаксій, Голова його мов бочка, Очі – ніби кавуни.
В Плаксія було три дочки І плаксивих три сини. Старша звалася Нудота, Середульшенька – Вай-Вай,
Третя донечка – Плакота, Всі сльозливі через край. А цареві три сини Так і звались – Плаксуни.
Отака була сім’я У царя у Плаксія. Цілі дні вони сиділи, Голосили, та сопіли, Та стогнали, та ревли,
Сльози
Бо сміятись і радіти У моєму царстві – ні! Хто всміхнеться – в часі тім Я того негайно з’їм!” Ще була у Плаксія
Грізна гвардія своя: В ній служили молодці Забіяки-сльозівці. Хто сміявсь – вони хапали І нагайками шмагали,
Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. Цар любив, як плачуть діти, Бо любив їх сльози пити. Отакий був цар Плаксій
Україні Сльозолий. Дядько Лоскотон Але в тому диво-царстві,
Зневажаючи закон, Жив у мандрах і митарстві Добрий дядько Лоскотон.
Він приходив кожний
Лоскотливі мав він вуса І м’якенькі, наче пух. І м’яке волосся русе Розсипалося до вух.
Він як прийде, залоскоче, То сміється, хто й не хоче. Тільки де він появлявся, Зразу плач там припинявся, І приходив до усіх
Голосний та щирий сміх. Не любили Лоскотона Цар Плаксій і Плаксуни,
Видавали заборони Проти лоскоту вони. І за дядьком Лоскотоном Із нагайками в руках Охоронці злих законів Полювали по хатах.
Але дядько Лоскотон Не боявся цих заслон: Він ходив по всій країні І носив з собою сміх
В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Арешт Лоскотона
Розізливсь тоді Плаксій – Цар країни Сльозолий. Гнівно він гукнув із трону: “Гей, ледачі сльозівці! Хто впіймає Лоскотона,
Буде муж моїй дочці! Хто його посадить в льох – Вибирай одну із трьох! Бо уже цей Лоскотон
Скоро нам розвалить трон: Що тоді ми будем пити, Як не будуть плакать діти!” І завзяті сльозівці Понеслись у всі кінці, Щоб скарати по закону
Баламута Лоскотона. Довго скрізь його шукали, У всі шпари заглядали, Перерили всі двори,
Обходили всі бори, Час потратили дарма: Лоскотона скрізь нема,
Бо його завжди і всюди Од ловців ховали люди. Опівночі Лоскотон, Коли всіх колише сон, Йшов собі в бідняцькі хати Їхніх діток розважати.
Був тоді у Плаксія Лютий посіпака, Віроломний, як змія, Капітан Макака. Так хотілося йому
Царським зятем стати, Що ні разу в ту зиму Не лягав і спати. Все ходив, усе він слухав І нарешті все рознюхав.
На світанку Лоскотон, Насмішивши діток, У міцний поринув сон Між кленових віток.
А лукавий капітан Підікрався змієм Й Лоскотонові аркан Зашморгнув на шиї. Руки вивернув назад,
Міцно спутав ноги І мерщій у Плаксоград Рушив у дорогу… Весілля в палаці Лоскотона посадили За вузенькі грати,
А в палаці порішили: – Час весілля грати… – Гей, зійшлися царенята І придворна свита Наречених шанувати, Сльози діток пити. До вінця веде жених Висохлу Нудоту,
Та дивитися на них Зовсім неохота. Хоч Макака був бридкий, А вона ще гірша, Їм поет один гладкий Присвятив ще й вірша.
Стільки там було хвальби, Так скрасив їх вроду – Навіть жаби від ганьби Булькнули у воду! Але цар ходив, пишався, Він із зятем цілувався,
Похвалявся: “Ну, тепер Лоскотон, вважай, умер! Недоступним став для всіх Голосний та щирий сміх. Тож від радості стрибайте!
Тож від радості ридайте! Ми тепер встановим скрізь Віковічне царство сліз!” Так розхвастався Плаксій – Цар країни Сльозолий.
Звільнення Лоскотона Та поки гуло весілля, То п’яниці вартові Напились якогось зілля
Та й поснули у траві. А вночі йшли до в’язниці Батраки й робітники,
Щоб звільнити із темниці Лоскотона на віки. Рознесли всі перепони, Гнули грати, мов прути: – Гей, веселий Лоскотоне,
Це прийшли твої брати! Йди до нас, веселий брате, В нашу здружену сім’ю!
Підем разом догравати Ми весілля Плаксію… Продовження весілля У палаці кожен скаче Та від щастя гірко плаче,
Ллються сльози, як ріка, – Бачте, радість в них така! Раптом цар упав на трон: – Ой, рятуйте – Лоскотом! – Всі відразу “ох!” та “ах!”, Жах у кожного в очах. А веселий Лоскотон До царя стрибнув на трон І сказав йому якраз: – Насмієшся ти хоч раз!.. – Став царя він лоскотати, І Плаксій став реготати.
Так сміявсь – аж заливався, Аж від реготу качався, Кулаками очі тер – Потім лопнув і помер.
Ой, була ж тоді потіха – Цар Плаксій помер од сміху! З ним придворні одубіли, Бо сміятися не вміли.
А цареві три сини, Три завзяті Плаксуни, Так сміялись-реготали, Що штани з них поспадали – Тож всі троє без штанів
До чужих втекли країв. Три царівни теж навтьоки У чотири бігли боки.
Кровопивці-сльозівці Стали п’явками в ріці, А Макака-забіяка
З’їв себе із переляку. Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині,
Дітям носить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Схочеш сам піти в цей край,
То маршрут запам’ятай: Треба йти спочатку прямо. Потім вправо завернуть,
А тоді поміж дубами Поведе наліво путь. Після цього вже помалу
Чимчикуй куди попало: Як од втоми не впадеш – В цю країну попадеш.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)