ЛЬВІВ (Із Бориса Чичибабіна) І статуї Христа, і статуї владик у сяєві колон поникли нині в нішах… Ти, справді, левів град. Жорстокий ти і пишний. У тебе пізній хрест.
У тебе грізний лик. О бідне місто лір, навіщо цей обман в твоїй красі, в її важкім, ворожім дійстві? Я вірний злидоті урочищ прадідівських і знаю, що не ти – ясновельможний пан.
Ти на горбах старих миліший був стократ. Духовніший ти був, хоч менший і бідніший. Багато доброти в твоїй церковній тиші, багато висоти від близькості Карпат.
Де молодість твоя? – у бунтах і забавах,
І ми тобі пощо? Пощо ти нам такий? Мовчать віки твої, немов мерці у склепі.
Німує древній брук, хоч камені живі. Згадав я, мов крізь сон, подібного до тебе, що на кістках людських підвівся на Неві. Ти нам чужий в своїм камінному потопі.
Тут все чуже для нас. Ми тут гіркі й сумні. Ми сироти кругом.
Немає в нас рідні в гонорній, набожній, знекровленій Європі.