Відоме послання геніального Кобзаря “І мертвим, і живим…” присвячено, перш за все, проблемі ставлення тогочасної інтелігенції до свого народу, до своєї Батьківщини, яка знемагала під гнітом можновладців. Представники інтелігенції, здобуваючи за кордоном освіту, володіючи кількома мовами, тримаючи власні театри і проголошуючи у своїх речах волю кріпакам, фактично відійшли від рідного народу і його культури, почали забувати історичні надбання своїх предків. Так звані “культурні діячі” з захопленням відзивалися про здобутки
Т. Г. Шевченко мав повне право вболівати за культуру українського народу, адже в той час і справді національна культура не мала змоги так розвиватися, як розвивалися література і мистецтво за кордоном, як бачили розвиток своєї Батьківщині недалекі представники інтелігенції, які більшість часу проводили за кордоном і не бачили реального суспільного та політичного стану, який склався в країні.
Звичайно ж, справжня культурна людина не повинна обмежуватися знанням історії свого народу, бо це шкідливо і недоречно. Тому й Т. Г. Шевченко
Він добре знав античну культуру, поезію Шекспіра і Байрона, вивчав праці французьких і польських істориків, згадував у своїх творах Шафарика і Коллара. При всьому цьому він постійно переймався нещастям свого рідного народу й усіма силами прагнув полегшення його долі. А ось сучасники поета частіше усього привозили з-за кордону лише “великих слів велику силу та й більш нічого”. Звертаючись до представників тогочасної інтелігенції, поет гнівно промовляв:
“У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля”.
Як ми бачимо, поет засуджував діяльність ліберальної інтелігенції, а точніше, її злочинну бездіяльність. Засуджував її за те, що її представники майже не знали власної історії і сподівалися на здобуття інших народів, на те, що її українцям “німець напише”. Він засуджував їхню дріб’язковість і покірність та закликав вчити історію рідного народу, діяння видатних його представників.
“Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тієї коми”.
Нам добре відомо, що шлях національного розвитку українського народу в усі часи був устелений лише тернами, але, окрадений і підневільний, він знову і знову підіймався на боротьбу проти насильства і несправедливості, на боротьбу за свою свободу і незалежність. На цю боротьбу українців суттєво впливало героїчне минуле предків, тому Т. Г. Шевченко застерігав від сліпого та бездумного запозичення всього іноземного, бо це могло стратити зв’язок із історичним надбанням країни.
Проблеми, які висвітлювалися великим Кобзарем у XIX столітті, й сьогодні залишаються актуальними. Історію України не вивчали протягом довгих років радянської влади ні у школах, ні у вищих навчальних закладах. Відомий український кінодраматург Олександр Довженко визначав, що німці під час Великої Вітчизняної війни були повністю впевнені у відсутності справжніх патріотичних почуттів українського народу: “Вони не вивчають історії. У них від слова нація залишився тільки прикметник”.
Дійсно, був великий неприємний період, коли наші предки соромилися рідної мови, без якої “наш край – територія, а не Вкраїна”. Але на щастя, часи змінилися, ми здобули свободу і незалежність, і зараз відбувається процес відродження національної культури і науки, процес побудови суверенної України, процес відбудови зв’язків нашого народу з його героїчним минулим.
З впевненістю можна сказати, що слова Т. Г. Шевченка були спрямовані не лише сучасникам поета, а й його нащадкам, вони стали по-справжньому пророцькими:
“І оживе добра слава, Слава України,
І світ ясний, невечірній Тихо засіяє…
Учітесь, читайте, І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля”.
Геніальний співець українського народу Тарас Григорович Шевченко своєю творчістю зробив великий, можна сказати, неоціненний внесок у духовну скарбницю культурного надбання нашого народу. Поет з усією силою своєї багатої душі хотів бачити своїх співвітчизників вільними, освіченими, сповненими гідності, у своїх поезіях він закликав українців до всебічної просвіти і свідомого патріотизму. Гнівно тавруючи “рабів та підніжків””, які цураються своєї культури, великий Кобзар відстоював свої громадянські принципи, завдяки чому він піднявся величчю свого духу не тільки над сучасниками, а й над майбутніми поколіннями українців, ведучи до пізнання величності духу власного народу.
Т. Г. Шевченко щиро вірив, що треба докласти тільки трохи зусиль, щоб збагатити свій розум і душу, і в цьому випадку усі прагнення українського народу неодмінно стануть реальними. І як показала історія, великий Кобзар виявився правим, українці здобули свободу і сьогодні зайняті будуванням незалежної держави та культурного суспільства, яке й буде основою української державності.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)