Бояри, як відомо, були в Московії. Отже, ми помандруємо до Москви та ще й у XVІІ століття, щоб дізнатися про зраду Україні, про любов до України та про велике кохання. Звернемося до драматичної поеми “Бояриня”.
Поема Лесі Українки пов’язана з добою Руїни й Петра Дорошенка. Чому з усіх наших епох вона вибрала саме цю? Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних ка-таклізмів, неволі, полону тощо.
Правда, самої боротьби, отого виру кривавого, що клекотів у серці тодішнього
Вона лише змалювала те, що бачила й чула.
Хоч Леся Українка й не відтворює в своїй поемі боротьби, що точилася за Руїни, проте вона на неї реагує, виявляючи своє політичне обличчя та свої симпатії до учасників боротьби. Але не думайте, що Степан та Оксана – реальні герої. Вони не є історичними особами: з добою
Можливо, так і є? В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кінця XІX та початку XX століття, що, втративши почуття національного й одірвавшись від маси, від народу, сам йшов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшись рідної. Якщо ви пам’ятаєте, про це писав ще Шевченко. В особі Оксани можна вбачати інший тип інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, опинившись в пазурах царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й страждав, хирів, конав на чужині. Можливо, не зараз вам, але потім ви зрозумієте, як зовсім-таки непросто розірвати усі зв’язки з тим знайомим, що оточувало з самого малечку: друзі, рідна домівка – взагалі, рідна земля. Саме про таку ностальгію пише в своїй драматичній поемі Леся Українка.
Чому вона звертається до такої теми? Бо писала свій твір Леся в Єгипті. Відірваність від українського оточення породжувала ностальгію, тугу за рідним краєм.
Як же “Бояриня” пов’язана з історичною дійсністю. Дійові особи, як уже згадувалося, вигадані, а не історичні. Може, тільки дехто з них скидається на історичних осіб.
Так, наприклад, в особі Яхненка, того гостя-козака, що привозить Оксані листа від брат-чиці-товаришки, можна впізнати Дорошенкового тестя Яненка, що в січні 1676 р. справді приїжджав до Москви як посланець чигиринського гетьмана.
З історичних явищ, що відбилися в “Боярині”, треба відзначити насамперед церковні братства, в яких брали участь і жінки. Ми бачимо з поеми, що Оксана є братчиця й що та організація, до якої вона належить, має національно-політичний характер, бо дівчата, які є членами цього братства, пошивши корогву, таємно посилають її до Чигирина. Схоже, що діють вони зовсім як підпільні організації у роки війни.
В першій дії “Боярині” Іван, Оксанин брат, звинувачує Степана та його батька, що вони, спустивши свій статок, “понадились на соболі московські”. Звичайно ж, легше було співати діфірамби на чужій землі чужим володарям, ніж допомогти у скрутну хвилину своєму народові. Такі люди жили, мов птахи за золотими гратами: тебе годують, дають пити, навіть інколи відчиняють дверцята, щоб міг політати, проте тільки в кімнаті.
За це ти повинен говорити лише те, що потрібно твоїм хазяїнам, тобто співати на їх голос.
У третій дії поеми гість-козак розповідає Степанові про кривди, що їх учиняють московські посіпаки українському народові. Про ці напасті, про це здирство писали українці у своїх супліках, адресованих на ім’я царя або видатних сановників московського уряду. З такою суплікою приїжджає до Москви й козак – гість у поемі “Бояриня”, і Степан бере від нього ту супліку, щоб боронити її перед царем.
У поемі згадується, що лівобережці накладали, тобто зверталися до Дорошенка (був такий гетьман). Характеризуючи братовбивчу війну на Україні, Степан так про нього каже: Тож він татар на поміч приєднав І платить їм ясирем християнським. Слова ці підтверджуються історичними документами, про які читаємо у Костомарова: “Дорошенко тогда же присягнул перед всеми, что будет добувать левобережную Украйну, хотя бьі пришлось всех тамошних козаков татарам отдать”. Вірно відбиває в своїй поемі Леся Українка й основи тодішнього політично-соціального ладу на Московщині, що базувався на доносах, шпигунстві й катуванні людей.
Степан у неї дуже обережний: він хоче навіть спалити присланого від братчиці листа. Леся розповідає в своєму творі й про шпигунів московських, що роєм ходять за Яхненком, і про “слово й діло” цареве. Степанова обережність пояснюється тим, що він дуже боїться тортур. “Дибою” він лякає свою дружину.
Оксана на Московщині теж скрізь бачить тільки палі й канчуки. Не Москва – а центр інквізиції.
Не забула Леся Українка в “Боярині” й за найбільше соціальне зло стародавньої Московщини – рабство. Оксану, що приїхала з України на Московщину, найбільше це вразило: “Скрізь палі, канчуки, холопів продають!” У поемі ми бачимо і моральний образ московського боярина, що, роблячи службову кар’єру, не спинявся ні перед чим. Він – лукавий, нещирий, улесливий, хитрий і жорстокий, треба було за всяку ціну отримати своє місце під сонцем. Цареві він, власне, не служить, а догоджає, як раб.
Прикро, що так робить і Степан, який ще пам’ятав про українські традиції та козацьку славу. Йому доводиться перед царем навіть танцювати гопака. І він робив це, бо так роблять усі бояри. Низький їхній моральний рівень виявляється в рабському звичаї цілувати руку царю.
Степан розуміє всю огидність цього акту, але не відмовляється його робити.
Незважаючи на свою моральну убогість, московський боярин погордливо ставився до всіх інших націй. Не встигла Оксана оговтатися серед нового оточення, як її вже охрестили “хохлушею”. І це в той час, коли нібито усі нації були рівні. Оксана чула, як
Про неї з презирством говорили: “черкашенка, чужачка”. Але чим вона була гірша: хіба тим, що не так розмовляла, що не так одягалася (хоч потім на неї таки натягнули “сарафан”), що не навчилася сидіти у чотирьох стінах, бо викохалась на волі, що хотіла мати свій власний голос? Московська одежа швидко спротивилася Оксані.
Жіночий шарахван, за її словами, був такий бахматий та довгий, як попівська ряса. “Кокошника” вона рівняє з українським підситком. Але з новою одежою, хоч і незвичною, можна змиритися. Не можна звикнути до чудернацьких звичаїв. Оксану, наприклад, дуже вразило те, що в Москві не співають по гаях так, як на Україні. Та, здається, там і гаїв таких немає.
А в “палатах” не заспіваєш – ще не так на тебе подивляться та ще й до царя дійде. Тоді не минути тобі тортур. Зате пити в Москві дуже люблять.
На бенкеті люди “п’ють, п’ють, поки поп’ються, потім звада”.
В поемі також протиставляється українська жінка московській. Умираючи, Оксана радить Степанові вдруге одружитися з московкою і так аргументує свою пораду:
Всі ми ріжемо словами, А тут жінки плохі, вони бояться…
Оксану дуже дивувало, що в Москві не можна самій дівчині ходити, що треба тікати до терема, коли йдуть гості, бо жінці, бач, не можна бути поміж чоловіками: вона може тільки виходити до них, щоб почастувати. Не жінка, а рабиня або вірне цуценя: “Ану, до ноги; ану лапу дай!” А далі: “Йди звідси, бо треба знати своє місце”. Не кращі були справи і зі шлюбом.
З поеми бачимо, що Ганна, Оксанина зовиця, не може зустрітися зі своїм зарученим. Дивно те, що Ганна, хоч і українка, але вже так акліматизувалася, що й не уявляє собі, як це може бути інакше. Одружувалися на Московщині через сваху, не бачившись.
Тому і хоче Леся Українка в своїй поемі зобразити трагедію рідного краю, показати, що може з ним статися, коли його зрадять, як це робить Степан, або “зачинять” за гратами, щоб він забув, що таке воля, як це зробили з Оксаною.
Основне у вашому творі – зобразити, що московські умови існування не підходили для українців: вони (українці) либонь перетворювалися на зрадників, забувши про свій рідний край, либонь ставали своєрідними в’язнями, щоб врешті-решт загинути на чужому грунті. Ось ці дві лінії повинні пройти через ваш твір. А висновком буде те, що при таких умовах не було ніякого майбутнього для України, сплюндрованої і знівеченої.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)