У Росії кожний письменник воістину й різко індивідуальний

Кожний з великих письменників національної літератури займає в ній своє особливе, тільки йому приналежне місце. Головна своєрідність М. Е. Салтикова-Щедріна в російській літературі полягає в тім, що він був і залишається в ній найбільшим представником соціальної критики й викриття. Островський називав Щедріна “пророком” і відчував у ньому “страшну поетичну силу”.

Салтиков-Щедрін вибрав, як мені здається, самий складний жанр літератури – сатирові. Адже сатира – це вид комічного, що найбільше нещадно висміює дійсність і,

на відміну від гумору, що не дає шансу на виправлення. Письменник володів даром чуйно вловлювати самі гострі конфлікти, що назрівають у Росії, і виставляти їх напоказ перед всім російським суспільством у своїх добутках.

Важкий і тернистий був творчий шлях сатирика. З раннього років увійшли в його душу життєві протиріччя, з яких згодом і виросло могутнє дерево щедринской сатири. І я думаю, що пушкінські рядки “сатири сміливий владар”, сказані в “Євгенію Онєгіні” про Фонвізіна, можна сміло переадресувати Салтикову-Щедріну. Найбільше пильно Щедрін досліджував політичне життя Росії: взаємини між різними

класами, гноблення селянства вищими шарами суспільства.

Беззаконня царської адміністрації, її розправи, чинимие над народом, прекрасно відбиті в романі “Історія одного міста”. У ньому Салтиков-Щедрін пророчив загибель російського самодержавства, відчутно передав наростання народного гніву: “Північ стемніла й покрилася хмарами; із цих хмар щось неслося на місто: не те злива, не те смерч”. Неминуче падіння царського режиму, процес руйнування не тільки політичних, але й моральних його підвалин наочно зображені в романі “Добродії Головлеви”.

Тут ми бачимо історію трьох поколінь дворян Головлевих, а також яскраву картину розкладання й виродження цілого дворянського стану. В образі Иудушки Головлева втілені всі виразки й пороки як сім’ї, так і всього класу власників. Особливо мене вражає мовлення Иудушки-Людиноненависника й блудо-слова.

Вся вона складається з подихів, лицемірних звертань до бога, безперервних повторень: “Ан бог-те – от він-він. І там, і отут, і от з нами, покуда ми з тобою говоримо – скрізь він! І всі він бачить, все чує, тільки робить вигляд, начебто не зауважує”. Марнослів’я й лицемірство допомагали йому приховувати щиру сутність його натури – прагнення “вимучити, розорити, знедолити, посмоктати кров”. Ім’я Иудушки зробилося загальним для всякого визискувача, тунеядца. Силоміць свого таланта Салтиков-Щедрін створив яскравий, типовий, незабутній образ, що нещадно викриває політичне зрадництво, жадібність, святенництво. Мені здається, що тут доречно привести слова Михайлівського, що сказало про “Панах Головлевих”, що це “критична енциклопедія російського життя”. Письменник виявив себе в багатьох жанрах літератури.

З-під його пера вийшли романи, хроніки, повісті, оповідання, нариси, п’єси. Але найбільше яскраво художній талант Салтикова-Щедріна виражений у його знаменитих “Казках”. Сам письменник визначив їх так: “Казки для дітей неабиякого віку”. Вони сполучать у собі елементи фольклору й авторської літератури: казки й байки.

У них найбільше повно відбиті життєвий досвід і мудрість сатирика. Незважаючи на злободенні політичні мотиви, казки однаково зберігають вся чарівність народної творчості: “У деякому царстві Богатир народився. Баба-яга його народила, випоїла, вигодувала…” (“Богатир”). Багато казок Салтиков-Щедрін створив шляхом використання прийому іносказання. Цю свою манеру листа автор назвав езопівською мовою по ім’ю давньогрецького байкаря езопа, що за давніх часів користувався таким же прийомом у своїх байках.

Езопова Мова була одним із засобів захисту щедринских добутків від їхньої царської цензури, що терзала. У деяких казках сатирика персонажами є тварини. Їхні образи наділені вже готовими характерами: вовк жадібний і зол, ведмідь простуватий, лисиця підступна, заєць боягузливий і хвалькуватий, а осів безпросвітно дурний. Наприклад, у казці “Самовідданий заєць” вовк насолоджується положенням володаря, деспота: “…От тобі [заєць] моє рішення: присуджую я тебе до позбавлення живота за допомогою розтерзання… А може бути… ха-ха… я тебе номилую”.

Однак в автора зовсім не викликає співчуття заєць – адже він теж живе за вовчими законами, безмовно відправляється вовкові в пащу! Щедринский заєць не просто боягузливий і безпомічний, він легкодухий, він заздалегідь відмовляється від опору, полегшуючи вовкові рішення “продовольчої проблеми”. І тут авторська іронія перех одить у їдкий сарказм, у глибоке презирство до психології раба. Взагалі, всі казки Салтикова-Щедріна умовно можна розділити на три основні групи: казки, що бичують самодержавство й експлуататорські класи; казки, що викривають боягузтво сучасної письменникові ліберальної інтелігенції й звичайно ж казки про народ.

До першої групи можна віднести казку “Повість про те, як один мужик двох генералів прокормив”. У цій казці Щедрін засуджує неуцтво й паразитизм правлячих класів, а також рабську покірність селянства. Тупі генерали, що випадково потрапили на незаселений острів, що буяє, рибою, дичиною й плодами, тільки-но не гинуть від голоду, так до4до самі нічого не вміють робити.

Письменник висміює дурість і нікчемність генералів, вкладаючи у вуста одного з них такі слова: “Хто б міг думати, ваше превосходительство, що людська їжа в первісному виді літає, плаває й на деревах росте?” Генералів рятує від смерті мужик, якого вони змушують працювати на себе. Мужик – “громаднейший чоловік” – значно сильніше й розумніше генералів. Однак він, внаслідок рабської покірності, звички, беззаперечно підкоряється генералам і виконує всієї їхньої вимоги. Він піклується тільки про те, “як би йому своїх генералів порадувати за те, що вони його, тунеядца, дарували й мужицькою його працею не гнушалися”. Покірність мужика доходить до того, що він сам звив мотузку, який генерали прив’язали його до дерева, “щоб не убег”.

Безприкладна сатира на російську ліберальну інтелігенцію розгорнута в Салтикова-Щедріна в казках про риб і зайців. Така казка “Премудрий пискарь”. В образі ” пис-каря” сатирик показав жалюгідного обивателя, сенсом життя якого стала ідея самозбереження.

Щедрін показав, як нудна й марне життя людей, які суспільній боротьбі воліють свої дрібні особисті інтереси. Вся біографія таких людей зводиться до однієї фрази: “Жив – тремтів, і вмирав – тремтів”. До казок про народ примикає “Коняга”. Назва казки говорить саме за себе. Загнана селянська шкапа – символ народного життя. “Немає кінця роботі!

Роботою вичерпується весь зміст його існування: для неї він зачатий і породжений…”. У казці ставиться питання: “Де ж вихід?” І дається відповідь: “Вихід у самому Коняге”. На мій погляд, у казках про народ щедринские іронія й сарказм переміняються жалістю й гіркотою. Мова письменника глибоко народний, близький до російського фольклору.

У казках Щедрін широко використовує прислів’я, приказки, приповідки: “Двом – смертям не бувати, однієї не минути”, “Моя хата скраю”, ” Жили-Минулого…”, “У деякому царстві, у деякій державі…”. “Казки” Салтикова-Щедріна будили політичну свідомість народу, кликали до боротьби, до протесту. Незважаючи на те що з тих пор, як сатирик написав свої знамениті добутки, пройшло багато років, всі вони актуальні й зараз. На жаль, суспільство не позбулося від пороків, які викривав письменник у своїй Творчості. Не випадково багато драматургів нашого часу звертаються до його добутків, щоб показати недосконалість сучасного суспільства.

Адже та бюрократична система, що бичував Салтиков-Щедрін, по-моєму, не тільки не зжила себе, але й процвітає. А хіба мало сьогодні иудушек, які за своє матеріальне благополуччя готові продати навіть рідну матір? Дуже злободенна для сучасності й тема інтелігентів-обивателів, які сидять у своїх квартирах, як у норах, і далі власних дверей нічого не хочуть бачити. Сатира Щедріна – особливе явище в російській літературі.

Його індивідуальність полягає в тім, що він ставить перед собою принципове творче завдання: вистежити, викрити й знищити. Якщо гумор у творчості Н. В. Гоголя, як писав В. Г. Бєлінський, “…спокійний у своєму обуренні, добродушний у своєму лукавстві”, то у творчості Щедріна він “…грізний і відкритий, жовчний, отрутний, нещадний”. И. С. Тургенєв писав: “Я бачив, як слухачі корчилися від сміху при читанні деяких нарисів Салтикова. Було щось страшне в цьому сміху. Публіка сміючись у той же час почувала, як бич хльостає її саме”.

Літературна спадщина письменника належить не тільки минулому, але й сьогоденню, і майбутньому. Щедріна треба знати й читати! Він уводить розуміння соціальних глибин і закономірностей життя, високо підносить духовність людини й морально очищає його.

Я думаю, що творчість М. Е. Салтикова-Щедріна своєю актуальністю близько кожній сучасній людині.