У Печоріні приваблюють насамперед його незвичайність, самобутній характер, критичний склад розуму, здатність тверезо оцінювати не тільки чужі, а й і мої вчинки, сила і незалежність, здатність нічого не сприймати на віру. У нього широкий світогляд, Печорін здобув гарну освіту. Він, безсумнівно, вищий за її середовище, з яким змушений спілкуватися, тому нехтує світом, бачить його вульгарність, вузькість інтересів, лицемірство. Тому Григорій Олександрович вважається чужим у суспільстві, відмовляється від маленького благополуччя заради великих,
Ці риси характеру приваблюють у Печоріні.
Відштовхують його холодність, індивідуалізм, егоїзм, небажання шукати компроміси з іншими людьми, у яких він часто бачить лише засіб для досягнений сноїх цілей (його “роман” із княжною Мері). Багата натура Печоріна не знаходить свого місця, він “кипить у дії порожній”, граючись чужими життями. Не тільки епоха, ай він сам винний у тому, що виявився “зайвою людиною” і несе нещастя тим, з ким зіштовхує його життя.
3 якою метою Лермонтов зіштовхує свого героя з людьми, що належать до різних прошарків суспільства? У чому простота і
Частин, порушення хронологічної послідовності в їх розташуванні, наявність у романі трьох оповідачів: автора, Максима Максимича і самого Печоріна. Спочатку ми довідуємося про героя від простої людини, що не розібралась у його складному характері, – Максима Максимича (“Бела”); потім слово бере автор, що набагато краще розуміє Печоріна (” Максим Максимич”); нарешті, оповідачем стає сам герой (“Княжна Мері”, “Тамань”) – його сповідь розставляє всі крапки над “і”, тому що вона щира і відверта.
Усе складно і водночас дуже просто, логічно, зв’язно.
Ці пороки типові: вони властиві і поміщикам, і міським чиновникам, хоч виявляються в різній формі, користолюбство, хабарництво, прагнення не служити, а прислужитись, заздрісність, підсиджування один одного, плітки, наклепи – такі характерні риси чиновницького апарату. І поміщики, і чиновники, і “набувач” Чичиков – Мертві душі, що володіють і розпоряджаються душами живими.
“Поет іншої епохи”. Зміна становища поета в суспільстві з часів Пушкіна. Розрив з аудиторією. Історична обстановка: реакція 30-х років XIX століття епоха Миколи І. Неможливість активної дії в цей період. Поезія Лермонтова – віддзеркалення настрою часу.
Тема самотності – характерна тема для лірики Лєрмонтова. Установка на протиставлення ліричного “я” поета і світу. (“Нет, я не Байрон…”, “Наполеон”).
Почуття самотності пов’язане з незадоволеністю станом суспільства (“Как часто пестрою толпою окружен”, “Пророк”). Скарга на своє покоління. Туга за минулим. (“Дума”, “Печально я гляжу на наше поколенье…”). Головний мотив самотності розкривається як внутрішня боротьба (“Жизнь скучна, когда боренья нет…”, “Мне нужно действовать”, “Парус”).)
Пошук шляху виходу з самотності. Вихід – у єднанні з природою (пейзажна лірика: “Когда волнуется желтеющая нива…”, “Тучи”, “Утес”, “На севере диком…”). Звертання до Бога (“Молитва”).
Пошук “душі рідної” (інтимна лірика, присвяти друзям: “Я не унижусь пред тобой”, “Нет, не тебя так пылко…”, “К друзьям”). На думку Лєрмонтова, світ, його мораль і етика, перетворює почуття на їх протилежність, залишаючи “порожнє серце”. Лєрмонтов був самотній на своїй батьківщині.
Неприйняття сучасного йому світу – його життєва позиція.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)