Вітчизняні письменники й публіцисти, по-моєму, першими прорвали греблю, що стояла на шляху рішення екологічних проблем у нашій країні. Говорити про екологію зараз, наприкінці XX століття, – значить говорити вже не про зміну життя, як колись, а про її порятунок. Треба рятувати ріки, які перетворюються в стічні канави з виродливими стовщеннями водоймищ, рятувати грунту від ерозії й руйнівних ярів, рятувати “зелені моря” тайги, рятувати саме повітря від всі забруднення, що підсилюється.
Наші сучасні письменники, особливо такі, як Распутін,
Після декількох кампаній нарис був розглянутий у відповідних інстанціях, а потім було ухвалене рішення: “Письменник… завдав величезної шкоди авторитету Радянського Союзу”, Про подальші дії “відповідних інстанцій”, думаю, говорити нема рації. Чимало перетерпіли Распутін, Залигін і інші, що робили
Про величезну шкоду природі, людині, нанесеному “будівництвами століття”, кампанією проти безперспективних сіл, що пожежею пронеслася по всій країні, сьогодні говорить художня література, зокрема Валентин Распутін у повістях “Прощання із Запеклої” і “Пожежу”. “Пожежа” – своєрідне продовження “Прощання із Запеклої”. Якщо Матеру знищує “море, що розлилося,” – водоймище, то загибель Соснівки – від розкладання усередині, від розмивання порушених моральних підвалин. Селище Соснівка, де живуть колишні селяни шести затоплених сіл-бідолах, більше схожий на селище міського типу. І тут живуть, “не пускаючи глибоко корінь, не облаштовуючись із прицілом на дітей і онуків, а аби тільки літо, а потім і зиму перезимувати”. Селяни, позбавлені корінь, і тимчасові робітники ліспромгоспу засвоїли психологію архаровців, людей, позбавлених почуття хазяїна землі, свого праці, а тому байдужих до всякої справи.
Люди байдужні до своїх будинків (“у старих селах і житті не могли уявити собі без зелені під вікнами, тут і клумби не виставляли”), до свого селища, у якому бачать тимчасове пристановище (хоча живуть тут більше двадцяти років), до тайги.
Думаючи тільки про план, бездушно й по-хижацькому вирубують “щороку багато сотень гектарів тайги, розорюючи ліворуч і праворуч величезні простори… і техніка пішла така, що ніякого росту після себе не залишить”. Той же самовал, щоб дібратися до чагарникове середовище перебування вовків, що й визначає в Айтматова страшне завершення єдиноборства синьоокої вовчиці Акбари з людиною. Убивши вовчицю, нещасний Бостон убиває й свого сина, і для нього наступає кінець світу. Це не просто літературний хід.
Це знову трагічна закономірність самого життя, у якій сьогодні, як ніколи колись, усе взаємозалежно й нерозривно: руйнуючи й знищуючи природу, людство позбавляє життя майбутні покоління, а це і його кінець.
Роман Ч. Айтматова Як лемент, як розпачливий заклик, звернений до кожного: одуматися, усвідомити свою відповідальність за все, що так гранично загострилося й згустилося у світі. Землю треба рятувати: погроза ядерної й екологічної катастрофи ставить сьогодні людство в тієї фатальної риси, за якої немає буття: “чи врятуємося? Чи протриває життя в наших нащадках?” от питання, що звучать у добутках наших сучасних письменників. І набатним дзвоном наша література волає до людей, кожному: порятунок миру й людських цінностей через совість, каяття, жертву, сміливість кожного бути в поле воїном.
Риса сучасної літератури – її “наближеність” до життя, її публіцистичності. І саме в цій рисі таїться те зерно, що дасть життя новим реаліям і світоглядом. Не можна не відзначити, що тема природи одержує в сучасній публіцистиці більше розширене, глобальне значення. Це тема не тільки про саму природу, а про її взаємозв’язок з людиною. Усе у світі ціле, нерозривно й взаємозалежно.
От цю думку й розвивають у своїх добутках сучасні письменники, щоб показати читачеві: тільки при врахуванні цього закону можна “освоювати” природу.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)