Твір за драмою Лесі Українки “Бояриня”

Багатостраждальна наша Україно! Скільки довелося тобі витримати за весь період існування страждань, принижень, глузувань з приводу меншовартості! Але патріотичний дух українців не змогли розчавити ні татари, ні половці, ні польська шляхта, ні можновладні московські вельможі. Бо любов до рідної землі, мальовничих краєвидів, чистого неба, неозорих ланів пшениці передавалася з покоління в покоління славними пращурами. На мою думку, мало хто так любив свій народ, свій рідний край, як любила його Леся Українка.

Недаремно і псевдонімом своїм

взяла ім’я народу, називаючись його донькою. Особливо відчутна трагедія видатної патріотки в драмі “Бояриня”, де погляд поетеси звернений до найтрагічнішої із сторінок історії України – доби Руїни. Саме в цей час Москва порушує угоду, укладену Богданом Хмельницьким і російським царем у 1654 році. У 2-й половині XІX століття Леся Українка вважає, що історія України перекреслена, культура зневажена (а мова навіть заборонялася!), підкуповувалася українська інтелігенція… Щоб розбудити земляків, відродити їх національну пам’ять, письменниця пише драму “Бояриня”.

Яскраво змальовано в творі образ

Оксани, яка за чоловіком їде на чужину. Серце героїні розривається від туги за рідним краєм. Ставши в Москві бояринею, Оксана не цурається своїх звичок, одягу, мови.

Тут зіставляє авторка два світи – український і російський. В Україні жінка була вільною, вчилася в братській школі, а в Москві її вважають за холопку, що не має права навіть “з чоловіками пробувати при беседі”.

Хіба я тут не як татарка сижу в неволі? … Скрізь палі, канчуки… Холопів продають,-

Докоряє вона чоловікові. Оксана поривається поїхати в Україну, благає чоловіка послужити рідному краєві, користуючись близькістю до царя. Але полохливий Степан боїться, тремтячи за своє місце, за своє фізичне виживання, забороняє Оксані навіть підтримувати зв’язки з рідним братом. Через зневіру в коханні й собі, від бездіяльності в серйозний для Батьківщини час молода бояриня згасає, виголошуючи:

Я гину, в’яну, Жити так не можу!

Відчуваючи близьку смерть і провину перед народом, патріотка Оксана в розпачі кидає Степанові:

…Зломилась воля. Україна лягла Москві під ноги, Се мир по-твоєму – ота руїна?

Словами Оксани Леся Українка утверджує, що тільки в боротьбі за волю та незалежність Вітчизни, в служінні своєму народові і є справжнє щастя людини-громадянина. Драматична поема “Бояриня” актуальна й у наш час. Адже чого варті ті українці, які плекають у собі надію на власне благополуччя за рахунок зради рідному слову?

Чи не керує нами, громадянами незалежної України, почуття рабської запопадливості перед багатим і самовдоволеним заходом, коли прикріплюємо на будівлі навіть уже не російські, а англомовні вивіски? Українець-гречкосій досі не є повноправним господарем родючої землі, спаплюженої аварією на ЧАЕС.

Не повинні, не маємо права віддавати на знущання майбутнє нашої країни. Повинні не пасивно споглядати, а вчитися патріотизму у велетнів українського слова. І перемагати. Для того, щоб дочки багатостраждального нашого народу не потрапили до теремів чужинецьких, не втрачали почуття національної гідності, а передавали нащадкам історію рідного краю, вчили бути гордими за належність до рідної нації.

Бо тільки виплекана любов до рідного краю здатна зруйнувати стіни байдужого, багатовікового, зневажливого терема, тінь якого огортає трагічну постать Оксани.

Сьогодні Україна крокує по нелегкому шляху незалежності. Для такої великої країни, яка віками була в ролі молодшого брага, колонії, “наймички у своїй хаті”, це, звичайно, дуже малий час, але неймовірно відповідальний. Нині Україна знаходиться в скрутному становищі не тільки матеріальному, а й духовному, бо, на жаль, не кожен її громадянин розуміє, що незалежним у повному розумінні цього слова може стати лише морально здорове суспільство.

Чи ж воскреснемо ми?

Драматична поема Лесі Українки “Бояриня” (1910) за своїм ідейним спрямуванням близька нашому національно-культурному відродженню, боротьбі за державну незалежність України. “Бояриня” присвячена суспільно-національним відносинам України з Росією періоду гетьманування Петра Дорошенка (1665-1675), який прагнув об’єднати Правобережну й Лівобережну Україну, повернути українському народові права, передбачені Переяславськими статтями, а Україні – незалежність.

Дія в “Боярині” відбувається в другій половині XVІІ ст., коли угоди, підписані на Переяславській раді, з боку Росії були потоптані, Україна, яка, за умовами договору, мала бути лише у військовому союзі, через грабіжницьку політику царизму, ворогування козацької старшини між собою в боротьбі за владу, перетворилася на руїну. Нитка з цього клубка нещасть потягнулася потім через багато майбутніх століть мало не до нашого часу.

Леся Українка – великий майстер мозаїчного творення характерів своїх героїв. За певної відсутності історичних осіб, відсунених на другий план і майже не показаних в боротьбі за владу, що велася тоді в Україні, в художньому, а не в історичному творі письменниця зуміла виразно передати дух тієї епохи. Україна зримо присутня у кожній репліці Оксани, у кожній згадці Степанової матері, навіть у побутових сценах. Авторка розкрила трагедію рідного краю через призму особистого життя Степана й Оксани.

Оксана виховувалася в поважній козацькій родині Олекси Перебійного. Старий Перебійний належав до козацької старшини, яка на Переяславській раді присягала цареві. Він, людина розважлива і мудра, давно вже відчув, що угоди з Москвою потоптані, і Україна потрапила в неминучу залежність від Росії. Але Перебійний прекрасно пам’ятав і давніші часи, польську неволю, татаро-турецькі набіги.

Саме з його уст зриваються майже безнадійні слова: Сутужна, сину мій, вкраїнська справа… Син Перебійного – Іван – запальний, гарячий, але щирий, гострий на розум, однозначно судить про Переяславську раду – як зраду з боку української старшини. У палкій любові до України виховували батько й мати Перебійні свою доньку Оксану – центральну постать драми. Виїхавши з чоловіком до Москви, Оксана одразу зрозуміла, що становище її коханого не просто принизливе, а й рабське.

Вихована у волелюбному середовищі, вона болісно реагувала на плітки, обмови, почуті в церкві за спиною слова: “Черкашенки!”, “Хохлушки”. Оксана не змогла прижитись у Москві, бо найбільше страждала від усвідомлення того, що Степан – людина слабохарактерна, боязка, негорда. Розум її не міг цього простити, хоча серце продовжувало любити. Для Оксани приниження страшніше смерті.

З її уст зриваються слова: “Я гину, в’яну, жити так не можу!” Усвідомивши, що порятунку немає, що становище жахливе своєю неволею, Оксана ламається. Остаточно ж зламали Оксану події в Україні, те, що не вдалося Вітчизні повернути волю, незалежність. У розмові про це із Степаном, Оксана говорить:

Зломилась воля. Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму – ота руїна?

Оксана не може собі простити, що і вона, і чоловік у час відчайдушної боротьби в Україні сиділи

… у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні.

У своїх стражданнях Оксана самотня. Степан багато в чому просто не розуміє своєї духовно багатої жінки. Він не зауважує, скільки мужності треба Оксані, аби відмовитися від поїздки в Україну, скільки сили і нервів забирають у неї думки про поневолений рідний край, як краять серце роздуми про тих, хто після придушення опинився в тюрмах.

Оксана навіть у передсмертний час вірить, що Україна хоч колись, але доб’ється волі.

Так на прикладі Степанової сім’ї Леся Українка показала, як руйнувалися національні родинні підвалини заради благополуччя і достатку, нівелювалися батьківські звичаї тих, хто зазнав царської ласки. У поемі “Бояриня” відтворено тяжке колоніальне становище України в складі Російської імперії. Немає в світі кращого неба, ніж рідне небо, немає кращої землі, ніж рідна.

А рідною для нас є незалежна Україна, про яку так ніжно і палко мріяла дочка Прометея.