Літні канікули я провів у селі. Бабуся і дідусь дуже зраділи, коли побачили, як я підріс і зміцнів. Знайомі хлопці вже чекали на мене. І ось одного разу сусідський хлопець Мишко запропонував піти в ліс по ліщину, якої; як казали дорослі, було багато.
Ми з радістю погодилися, взяли кошики і пішли.
Попереду розкинулися поля золотої пшениці, а у височині ніжно співали жайворонки. Небо було голубе, без жодної хмариночки. Сонце пекло безжалісно, і хотілося якнайшвидше сховатися у прохолоду лісу.
Він зустрів нас веселим співом пташок. Ліщини і справді було багато.
З кількох кущів ми набрали повні кошики великих горіхів і, задоволені, вирушили додому. І знову над нами бездонне блакитне небо і золоте Море стиглої пшениці навколо.
Ми йшли і милувалися цією красою, пригадували смішні випадки із шкільного життя.
Чомусь мені найбільше запам’ятався саме цей наш похід по ліщину. Може, тому, що нам з хлопцями було дуже цікаво і весело, горіхи були такі смачні. А може, тому, що краса рідної природи мене просто зачарувала.