Улітку мене часто будив дріб дятла. Я вставав, підходив до вікна і прислухався, звідкіля доноситься переривчастий дріб. Побачити дятла було не так-то просто. Біля нашого будинку багато різних дерев.
Тут і тополі, і клени, а просто напроти вікна моєї кімнати – стара береза. Вона досить висока, з товстим стовбуром. Дятел міг бути і на березі, а міг – і на сусіднім дереві. Дятли в наших краях не дивина. Особливо багато великих строкатих дятлів.
У них міцний дзьоб, твердий хвіст, червонуваті груди. Коли гуляєш парком або біля будинку і чуєш
Намагаєшся ближче підійти до дерева, щоб краще розглянути птаха.
Напевно, і дятел спостерігає за людиною, тому що він на якийсь час завмирає, припиняє свою звичну роботу, а потім, начебто дражнячи, зигзагом, дуже спритно переміщується стовбуром і гілками і миттєво зникає з очей. А потім дріб раптом лунає вже із сусіднього дерева. І коли він устиг перелетіти туди? А може, це інший дятел? Із землі дятла роздивитися важко.
Але того дятла, що будив мене ранками, мені так жодного разу побачити і не вдалося.
Але
Мене вразило, що дупло ніби хтось відполірував зсередини. Може, це було гніздо того дятла, який будив мене ранками? Я дбайливо вийняв його з дупла, щоб перенести на сусіднє дерево.
Виніс з будинку драбину і заліз на дерево, котре, як мені здавалося, облюбують майбутні пернаті мешканці берези. Між товстих гілок поклав гніздо.
З того часу мене перестав будити дятел, але я не втрачаю надії, що одного разу вранці почую в себе в кімнаті знайомий дріб, вибіжу на вулицю і скажу: “Привіт. Я чекав на тебе, дятле”.