Я йду алеєю з трьома червоними гвоздиками в руках. Повз мене проходять люди, молоді і старі, веселі і смутні, й усі вони несуть квіти. Алея довга, з боків її вишикувалися високі дерева. Мені здається, що я потрапила у великий коридор із блакитною стелею – небом. І все це якесь урочисте: і небо, і сонце, і дерева. І люди. Що сталося?
Я обертаюся – позаду йдуть мої батьки, вони жваво про щось розмовляють. Тато і мама поруч, виходить, усе добре. Але якесь незвичайне почуття не залишає мене.
Чому мама дозволила мені сьогодні одягти моє улюблене
Навколо багато людей, грає оркестр. І щось стукає ритмічно і голосно. Мені стає страшно, я кидаюся до батька. Він підхоплює мене на руки і заспокоює: “Не бійся, донечко! Сьогодні свято, тому тут так багато людей. Багато років тому в цей день наша армія вигнала фашистів з Харкова. І в місті ніколи більше не було війни!” Війна…
Здається, там убивали людей, там поранили мого дідуся… І дідусь зі своїми
Фашисти багато будинків зруйнували, багато людей убили. А ті, хто вижив, потім довго “лікували” наше місто. І дідусь твій “лікував”. Він відновлював зруйновані будинки. І той університет, де ми з мамою навчалися, теж заново будував”. Тук-тук, тук-тук… “А що це стукає?” – цікавлюся я. “Серце цієї жінки”, – каже батько. “Але ж вона нежива”, – заперечую я. “Нежива. її звуть Батьківщина-Матір. А серце в неї живе, це – сьогодення.
Вона завжди пам’ятає про тих її дочок і синів, що загинули. Вони врятували і її, і нас з тобою. Вона сумує, живе в скорботі”.
Я не знала, що таке “скорбота”. Але я зсковзую з батькових рук і біжу до цієї сумної і, як мені здається, доброї жінки. Я залишаю гвоздики біля її ніг і повертаюся до батьків.
Тук-тук, тук-тук, тук-тук…
Це був перший День звільнення Харкова, що я запам’ятала. Мені було тоді чотири роки. Потім ще багато разів двадцять третього серпня відзначали це свято.
Але той день, проведений на меморіалі, я бачу чітко і ясно, немов ще вчора побувала там.