Напевно, не дуже помилюся, якщо скажу, що відновлення національного менталітету слід починати з самого себе. Ми надто звикли оперувати абстрактними поняттями, які, по суті, ні до чого не зобов’язують. Так, наш народ працелюбний і щедрий, сумирний і добрий, веселий і співучий…
Так, є в нього, на мою думку, і негативні риси, але хто дав мені право судити про цілий український народ. А чи часто ми запитували себе: “А яким є я, маленька піщинка мого народу?” А скільки поміж нас людей ніяких, безпам’ятних і байдужих до всього, сонних і напівсонних
Отож, саме тому так гостро стоїть сьогодні проблема відновлення високої громадянської свідомості. Бо нам нічого відповісти на ці та десятки інших запитань. І коли ми говоримо про нашого сучасника, то не можна обминути конкретного і найголовнішого: хто ми? Чиїх батьків? Попри сумніви песимістів і цинічні зауваження скептиків, все ж таки щось духовно єднало і єднає український народ протягом усієї його історії.
Можливо, це дух вільнолюбного козацтва, жива козацька кров, що нуртує у нас, що стали нашою суттю, єством, визначальною рисою. Можливо, це наша незнищима
Якщо кожен із нас власним прикладом, власним життям доводитиме це, значить, у нашого народу є майбутнє.
Знову І знову повертаємось ми до Шевченка. Вже стільки мовлено і написано, що, здається, немає серед його творів недослідженої поезії чи хоча б рядка. Та чи пощастило Митцю на розуміння, чи не стало його ім’я символом без знання змісту?! Ми чуємо “Шевченко”, і в уяві виникають асоціації – “народний”, “національний”, “перший”, “поборник волі”, “захисник народу”…
Чи справді ми розуміємо феномен Митця, чи знаємо ще щось, окрім фактів біографії, перших романтичних балад та загальновідомого “Заповіту”?! Шевченко став для нас символом, образом, що перебуває десь у глибинах людської підсвідомості, біля самісіньких джерел національних традицій. А тепер спитаймо в себе, чи живі для нас традиційні символи-ікони? Чи є значним для людини Бог без віри в нього?
Чи це просто знання і констатування факту осяяння його силою і духом? З історії нашого суспільства, культури і літератури відомо багато прикладів того, як вищі злети людської духовності перетворюються на засіб ідеологізованого виховання і навіть політичної боротьби. Перечитуючи Шевченка, приходиш до думки, що творчість була його потребою, його призначенням, що він повинен був віддати себе людям як народний поет-пророк:
На нарікаю я на Бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи…
У Ніцше ми прочитаємо про смерть Бога, “Бог умер”, – скаже Заратустра. На землю прийшла влада зла. Чи не про це сказав Шевченко, коли розповів, як люди знищували пророковісника Бога на землі? Наші ж “духовні вожді” звинуватили поета в безбожності: адже необхідно було довести атеїзм Кобзаря.
Насправді ж, чи не стояв він між вірою і відчаєм, між життям і смертю.
Гадаю, саме тому, що Шевченко був у своїй творчості пророком, він актуальний назавжди!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)