На рубежі сторіч, напередодні Жовтневої революції, в епоху, вражену двома світовими війнами, у Росії виникла й зложилася одна із самих значних у всій сучасній світовій літературі “жіноча” поезія – поезія Ганни Ахматовій. По вираженню А. Коллонтай, Ахматова дала “цілу книгу жіночої душі”. Вона “вилила в мистецтві” складну історію жіночого характеру, виявилася відкривачем обширеної і невідомої до того в поезії області.
При цьому Ахматова завжди залишалася поетом традиційним, що поставив себе під прапор російської класики,
Я па сонячному сході Про любов співаю, На колінах у городі Лободу полю.
Але любов у віршах Ахматової не тільки щастя, дуже часто це страждання, катування, болісний, хворобливий злам душі. Почуття, саме по собі гостре і надзвичайне, одержує додаткову трагічну наповненість. Уже в найперших віршах Ахматової живе не тільки кохання-обожнювання. Вона часто переходить в іншу, любов-жалість:
Про
Це співчуття, співпереживання, жаль робить вірші Ахматової справді народними, епічними. Крім того, у її віршах живе ще одна любов – до рідної землі, до Батьківщини, до Росії:
Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам, Їхніх грубих лестощів я не вщемлю, Їм пісень я своїх не дам.
Любов до Батьківщини в Ахматової не предмет аналізу, міркуванні або розрахунків. Буде вона – будуть життя, діти, вірші. Ганна Ахматова прожила довге й щасливе життя.
Хоча чи можна говорити так про жінку, чоловік якої був розстріляний, а син переходив з в’язниці в посилання й назад, що майже завжди жило в бідності й у бідності вмерла, пізнавши всі позбавлення, крім позбавлення Батьківщини?
Я думаю, що можна, тому що вона була поет: “Я не переставала писати вірші. Для мене в них – зв’язок моя із часом, з новим життям мого народу… Я щаслива, що жила в ці роки й бачила події, яким не було рівних”.