Мелодрама (від грец. &;#956;&;#941;&;#955;&;#959;&;#950; – музика, пісня та &;#948;&;#961;&;#948;&;#943;&;#956;&;#945; – дія) – жанр п’єси з гострою інтригою, перебільшеною емоційністю, різким протиставленням добра і зла, морально-дидактичною тенденцією. Як самостійний жанр мелодрама оформлюється наприкінці XVIII століття у Франції (п’єси Монвеля і Піксерекура). Раніше ж під мелодрамою розуміли музичну драму й навіть оперу. Втім, музичний елемент у мелодраматичних творах кінця XVIII-XIX століть зберігся: музика передувала виходу дійових осіб
В українській літературі також траплялися п’єси з мелодраматичними рисами, наприклад, у драматургії М. Старицького (“Циганка Аза”, “Не судилось”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”). У театральному мистецтві XX століття майже не зустрічається мелодрама в чистому вигляді, проте мелодраматичні засоби і прийоми можна помітити в трагедіях, драмах, комедіях та інших жанрах.
В. Волькенштейн визначає мелодраму як “драму
Адже персонажі, які схематично поділені на позитивних (“добродіїв”) та негативних (“лиходіїв”), позбавлені внутрішньої суперечливості. Характери в мелодрамі зображені однобічно, вони не є глибокими. До того ж твори мелодраматичного жанру перенасичені суто зовнішніми ефектами (бійка, постріли, поранення, смертельні випадки тощо). На різного роду незвичайні та часто-густо неправдоподібні події герої мелодрами реагують занадто емоційно й сентиментально, людські почуття гіперболізуються.
Вчинки ж героїв нерідко не є мотивованими, логічцо зумовленими, виправданими. Типовим для мелодрами є “щасливий кінець” для позитивних героїв, які у фіналі мають торжествувати над персонажами негативними.