Воно народжується, здається, разом з нами, супроводжує нас у зрілі роки, з ними ми йдемо з життя. Писати про неї можна довго, безкінечно, бо тема ця воістину невичерпна. Здається, якого боку буття не торкнися – скрізь знайдеш її відклик. Вона віддається болем чи радістю у серці, вона гріє і дарує те, чого в людському житті бракує більш за все. – любов.
Що може бути на світі свешенніше. ніж ім’я матері! Людина, яка не зробила ще ні кроку по землі і тільки-тільки починає лепетати, невпевнено й старанно складає по складах “ма-ма” та, відчувши
Я таку тебе завжди бачу, Образ в серці такий несу – Материнську любов гарячу І твоєї душі красу.
Починаючи з великого українського Кобзаря – Тараса Шевченка, який показав у своїх творах трагічне життя жінки-матері, наша література малює її образ. Згадаймо хоча б невмирущий образ матері із “Зачарованої Десни” Олександра Довженка. З якою любов’ю пише кінорежисер про неї, про її любов до всього живого! Саме від неї Довженко поніс у далеку
Вона проводжала свого сина у широкий світ, як проводжає кожна мати свою дитину. Недарма під впливом згадок про матір Андрій Малишко написав свою “Пісню про рушник”: Рідна мати моя, ти ночей не доспала І водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала. Все починається з матері: і перші слова, і перші кроки, і перші радощі.
Вона вчить своїх дітей любові до всього світу, вчить приходити на допомогу тому, кому вона потрібна, вчить доброти й тепла. Мати стає тим зразком, з якого бере приклад людина усе своє життя, недарма, якщо спитати маленьку дитину, на кого вона хоче бути схожою, та відповість: “На матусю”.
Посіяла людям Літа свої літечка житом. Прибрала планету, Послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити… Це може зробити лише вона – Мати, найрідніша у світі людина. їй несе кожен з нас свої болі й радощі, сумніви й успіхи, помилки й гріхи. З нею хочеться порадитися, поділитися турботами. Вона ніби священик й одночасно кат, вищий суд і суд совісті.
Тому, як би й куди б не кидало людину життя, завжди з нею будуть “очі материнські і білява хата”. Кожен з нас у будь-яку мить може повернутися додому, до матері, і завжди він буде прийнятий, прийнятий з любов’ю, прийнятий так, як може приймати тільки матінка.
Мати, Ця жінка з лагідними руками, з веселою й сумною посмішкою, намагається усе вибачати своїм дітям. Проте не може вона змиритися із зрадою рідній Вітчизні, з погордою до друзів, з байдужістю та лицемірством. Вона – Мати, але ще й вчителька, що виховує у своїх дітях почуття обов’язку, любові до людей.
Говорять усі матері словами Матері з “Лебедів материнства” Василя Симоненка: Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати… Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Усе життя людину супроводжує любов: до Вітчизни, до коханої чи коханого, до матері.
Ці любові неможливо відокремити, бо вони становлять сутність людства. Проте найсильнішою, найпрекраснішою є любов до матері. Недарма називають її так ласкаво – ненька.
Недарма найщасливішим є той, хто з дитинства пізнав материнську ласку й виріс під турботливим теплом і світлом материнського погляду. Вона буде жити вічно, ця жінка-Мати!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)