Старий дідусь посадив дерево і був дуже веселий. Чому? Адже сам він і тіні не дочекався від цього дерева. А для нього важливе те, що колись від цієї тіні матиме насолоду онук.
А це вже для діда плід, те, що він залишить після себе для людини.
Варто жити, щоб на землі залишити слід глибший, помітніший, щоб залишилася твоя справа, ніби дуб тисячолітній.
… І їм було дано життя. Несправедливо коротке: 47 – Шевченкові, Грінченкові, Стусу, 49 – Коцюбинському, 42 – Лесі Українці, 38 – Грабовському, 49 – Тютюнникові і зовсім мало – 28 –
Вони живуть серед нас, вони не вмерли, а тільки зробили крок у безсмертя.
Т. Г. Шевченко. Бог дав талант і поета, і художника, і драматурга. Жив би у розкоші й славі. Не знав би десятирічного заслання і муштри. Так ні!
Будив народ від тяжкого сну, прагнув запалити іскру протесту, ненависті до жорстоких гнобителів, будив приспану царизмом соціальну і національну гідність українського народу. Заслання і каторга не вбили революційного духу поета. Повернувшись із заслання, Тарас Григорович з пристрастю і запалом закликав народ до боротьби з царизмом:
… А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою
Та добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить.
“Я не нездужаю, нівроку… “
Усе життя Т. Г. Шевченка – це боротьба за кращу долю народу, за те, щоб показати шлях до світлого майбутнього, допомогти люду повірити в свої сили.
Ліна Костенко. “Я – жниця поденна”, – сама визначилася поетеса. Поезія і правда – дві сфери творчої лабораторії Костенко. Візьми поезію – і залиш правду. Тоді б не впало на тебе покарання, тебе відірвали, затиснули, сховали від народу. Мати двох дітей не мала майже ніяких засобів до існування. І все ж таки не зламалась – творила!
Своїй поезії і правді в житті служила до останку.
Василь Стус. Роздвоюватись і лицемірити, писати одне, а тишком вірити в інше Стус не вмів. І це визначило його життя і творчу долю. Два арешти і 20 років таборів – такою була плата за прагнення бути собою.
Але жоден рядок вірша не містить каяття чи нарікання. А в листі до матері писав: “… Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі”.
Доля… Вона дала тобі життя вигнанця і в’язня. Але ти вирішив лягти в землю зерном з надією прорости в серцях краян добрим паростком, підняти для них ту духов ну планку, якої вони мусять сягнути, вирости “з личаків, із шаровар, з курної хати”, щоб бути гідним називатися сином “своєї України-матері” (“Сто років, як сконала Січ”).
Навіть своєю смертю ти, Стусе, повернувся в Україну. Твій талант, твій високий дух не покидав її ніколи.
Так прожили своє життя ці геніальні митці і звичайні люди. Не плакали, не скиглили, не каялись. Вірили в життя, в людину, в свою рідну землю.
Залишили свою справу, ніби дуб тисячолітній.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)