Знаєте, я думаю, кожен із нас у своєму житті багато разів задумувався над тим, яке ж майбутнє чекає на нього, якій справі себе присвятити, чим займатися протягом життя. Коли ми виростаємо, створюємо сім’ї, то починаємо піклуватись про гідне майбутнє для наших дітей, онуків…
Так вже заведено, це усталено поколіннями і століттями. Проте мені, як патріоту, цікаво, а чи багато українців задумується над тим, яким буде майбутнє його країни? Якою вона стане за десять років?
Чи зміни відбудуться в кращий бік, чи країну поглине прірва?
Напевно,
Я не змогла б сказати із стовідсотковою впевненістю, що ці особи, якщо раптом виникне якась загроза для батьківщини, полишать
І знаєте, що ж сталось? Я глибоко помилялась.
Іноді я думаю, що це повтор одного з витків нашої історії – в 15 столітті, коли батько Байда заснував Січ, товариство рушило туди далеко не від чудового життя, а через те, що пригноблювали їхні права та творили неправомірні речі.
За шість століть ситуація Січі повторилась, проте на вищому рівні: Майдан Незалежності, так само, як і острів Хортиця, став фортецею, форпостом для козаків. Проте на цей раз не для запорізьких, а для нових героїв – воїнів ХХІ століття.
День за днем відбувались зміни.
Коли одного дня у силових структур та у влади піднялась рука на юних захисників своєї землі, які мирним шляхом намагались змінити щось в країні, народ повстав. Народ піднявся з колін.
Сказати, що шлях був тяжким, – це аніскілечки не передати всю ту моральну напругу, яку відчувала вся Україна у ці нелегкі місяці, всі ті сльози, які виплакані матерями, що вже ніколи не обіймуть синів чи доньок, весь той біль та страждання, які випали на долю захисників…
Проте ми вистояли!
Зараз, коли я приходжу на заняття, вся школа просто квітне вишиванками, стрічками, прапорцями, бо люди припинили боятись виявити свій патріотизм. Зараз, коли я простую вулицями, моє вухо тішить українська мова, яка лунає всюди. Люди стали добрішими, бо вони повірили в те, що дійсно здатні змінити життя, змінити майбутнє.
Знаєте, я не можу сказати про кількісні зміни, які чекають на нас за кілька років. Не берусь прогнозувати, скільки будинків буде збудовано, скільки злочинців сяде за грати, чи як довго ми йтимемо до мети.
Я можу сказати про якісні: ми змінюємось, а ці зміни спрямовані лише на краще. Зараз я із впевненістю можу стверджувати, що на нас чекає майбутнє, в якому люди матимуть змогу працювати за гідну зарплатню, де діти зможуть розвиватись та жити в хороших умовах, де кожен з гордістю казатиме, що він українець…
Можливо, мене можна було б зараз звинуватити вже в надмірному оптимізмі, проте це дійсно так. Знаєте, чому? Коли хтось почне брати хабарі, коли хтось почне спекулювати на людях, коли хтось ганитиме пам’ять предків, коли хтось знову збереться полетіти зі швидкістю вітру по автотрасі, він згадає про ту Небесну Сотню, яка віддала свої життя заради нас.
Заради того, що ми жили і мали змогу бути щасливими.
Не для того вони склали голови, щоб ми зрадили їхню пам’ять.
За тих, хто стояв ці місяці на Майдані, за тих, хто не спав ночами, допомагаючи людям, за тих, хто був поранений за нову Україну, за тих, кого вбили-закатували-скалічили, ми збудуємо нову країну, яку жоден москаль не посміє назвати “окраїною Росії”, бо ми будемо першими!
(2 votes, average: 5.00 out of 5)