“Харківська школа романтиків”
На початку XIX століття Харків став першим центром справжнього літературний) життя в країні. Сталося це завдяки відкриттю в нашому місті 1805 року університету, з якого починається нова ера в історії Слобожанщини, і, як вважав його засновник В. Н. Каразін, “Харків для Вітчизни стане тим, чим Афіни були для Греції”.
На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За таких умов у 30-х роках XIX століття в Харкові з’являється гурток, який об’єднав
До його складу увійшли Л. І. Боровиковський, А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, І. І. Срезневський, Я. І. Щоголів та інші. Треба зазначити, що на той час епоха класицизму вже закінчилась, а провідним напрямом у російській та європейській літературі став романтизм. Тому до “Харківської школи романтиків” тяжіла
Вони виявляли великий інтерес до історії України, національних традицій, фольклору.
Одним з найактивніших членів “Школи” був Микола Костомаров, історик, політичний діяч, письменник, поет. Це його перу належить “Книга буття українського народу” – найважливіший програмний твір Кирило-Мефодіївського братства. Перший друкований твір Костомарова – трагедія “Сава Чалий” (1838), написана на матеріалі історичної думи.
Пізніше він видає “Українські балади” (1839), збірник українських поезій “Вітка” (1840) і останню публікацію харківського періоду – трагедію “Переяславська ніч”, надруковану в альманасі “Сніп” 1841 року.
Амвросій Метлинський, професор “русского языка и словесности”, у своїх творах, які він підписував псевдонімом “А. Могила”, оспівував улюблені образи: козака, гайдамаку, чумака, “стару бабусеньку”, яка “мне кохала, піснями пеленала, рідним словом кормила, рідній мові учила”. Тугою за славним минулим рідного краю були сповнені його “Думки і пісні та ще дещо”, видані у 1839 році.
Як у цій першій збірці Метлинського, так і в інших символами славних часів минувшини виступають старець, гетьман, могили, списи рушниці, бандури, степ, вітер та інше.
Найстарішим з гуртка “харківських романтиків” був Ізмаїл Срезневський, який разом з І. В. Розновщенком видав у 1831 році “Український альманах”. Пізніше, у 1833-1838 роках, вийшли у світ шість збірників “Запорожской старины”. Думи, вміщені в них, являють собою найкращі зразки українського епосу.
Крім того, літературний матеріал “Запорожской старины” став безцінним джерелом у дослідженнях української старовини.
Левко Боровиковський відомий нам як автор поеми “Маруся”, яку він написав, скориставшись із сюжетів балад Г. А. Бюргера “Леонора” (1773) і Жуковського “Светлана” (1808-1812). Український поет-ро-мантик Боровиковський заново переказує баладу, насичуючи її мотивами національного фольклору.
До уславлених “харківських романтиків” належить і поет Яків Щоголів. Як Г. Квітці-Основ’яненку, нашому знаменитому землякові, здавалося, що нема народу красивішого, аніж у харківських слободах, так і для Щоголева рідні краєвиди були найчарівнішими у світі. У дубових гаях над Ворсклою він ладен був бачити “ліси з тропічного світу”, а своїм першим збіркам він дав назви, продиктовані любов’ю до рідної землі, – “Ворскло” (1883), “Слобожанщина” (1888).
Передавши романтичні ідеали наступному поколінню поетів, самі учасники гуртка згодом відійшли від творчої праці. Гурток “харківських романтиків” розпався, але він дав поштовх утворенню цілої літературної школи і назавжди уславив історію літературного Харкова.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)