Микола Іванович душе поспішав зі своїм онуком Сашком на вокзал. До відправлення поїзда лишалося десять хвилин. Та ось вони вже у вагоні, зручно влаштувалися біля вікна, а Сашко приготувався спостерігати за краєвидами, що будуть зараз пропливати перед очима. Та ось до їхнього купе зайшов чоловік у військовій формі офіцера Збройних Сил: “Добрий день, мене звати Василем.
А для декого – дядьком Василем. Повертаюся з відпустки”, – він приємно посміхнувся й простягнув руку спершу Миколі Івановичу, потім – Сашкові. Познайомилися, між
В одному із своїх фронтових листів він попросив, щоб син кожного року відвідував військове кладовище в Харкові, де поховані його однополчани. Вони віддали життя за те, щоб звільнити Харків. Це сталося 23 серпня 1943 року.
Непомітно й Сашко відвів погляд від вікна й уважно слухав дідусеву розповідь. На прощання Василь сказав: “От би такі, як ви, виступали перед нинішніми солдатами, щоб вони з перших уст почули, що то значить військове побратимство”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)