У романі епопеї “Тихий Дон” М. А. Шолохов зобразив грандіозну картину життя козачого Дону з його історичними традиціями, своєрідним побутом, соціальними потрясіннями, людськими характерами й долями. Образ Григорія Мелехова – центральний в епопеї. Про нього відразу неможливо сказати – позитивний це або негативний герой. Занадто довго він блукав у пошуках правди, свого третього шляху, пролив багато людської крові. Його трагедія – це трагедія особистості, що невблаганний хід історії поставив перед необхідністю крутого повороту
Григорій з’являється перед нами як правдошукач. У пошуках правди він проходить найважчий шлях – шлях самопізнання. Цей шлях виявився для Григорія бездоріжжям у темну ніч: він зневірився в правду народу й віру в себе, став шукати забуття в пияцтві, у жіночих пещеннях, у бої проявляв “безглузду жорстокість”. Але й у цей страшний період морального падіння в Григорії живе велика любов до рідної землі, рідній домівці.
Це те єдине й, мабуть, найважливіше, що є в цієї людини. Не для кровопролиття прийшов Григорій у цей мир. Змолоду він був добрим, чуйним до чужого лиха, закоханим в усі живе в природі.
Якось
Вигляд убитого є потім і в сні, викликаючи щиросердечний біль.
Перші зустрічі з більшовиками (Гаранжой, Подтелковим) набудовують Григорія прийняти ідею класової ненависті. Однак невиправдана нелюдськість Подтелкова, за наказом якого без суду були вбиті полонені, відіпхнула Григорія. Зробившись головою Донського ревкому, Подтелков став зарозуміло, жорстоким, сам брав участь в убивстві полонених. Не менш жорстокими були білогвардійці. Згадаємо ще більш криваве судилище – страта Подтелкова й усього загону червоноармійців.
Шолохов нікому не прощає жорстокості: ні більшовикові Ведмедикові Кошовому, що спалили майже пів хутора, що убили старої людини; ні садистові Митька Коршунову, що по-звірячому розправились із полоненими, з матір’ю Кошового; ні самому Григорієві, коли він рубав матросів, мстячи за себе, за брата, батька. Насильство породжує насильство. Григорій чуйним розумом це розуміє. Він страждає тому, що став на грані двох почав, “заперечуючи обоє їх”.
Судячи із учинків, роздумам, переживанням Григорія, ми бачимо, що він часто шукає мирні шляхи рішення життєвих протиріч, не хоче відповідати жорстокістю на жорстокість: наказує відпустити полоненого козака, звільнити арештованих з в’язниці, кидається рятувати комуністів Котлярова й Кошового.
Міжусобиці вимотали Мелехова. Але людське в ньому не згасло. От він на один день прийшов у рідний будинок, взяв на руки дітей…
Як пахнуть волосся в цих дітей! Сонцем, травою й ще чимсь рідним. На очі Григорія навертаються сльози. Він мріє ходити по м’якій землі із плугом, тужить за мирним життям, по Дону, по любові Ксенії… А замість цього – кров, страждання, юрби полонених, непримиренна ненависть людей друг до друга.
Чим більше втягував Мелехова круговорот громадянської війни, тим сильніше він мріяв про мирну працю: “Ніякою роботою не переймаюсь. Моїм рукам працювати треба, а не воювати. Вся душа в мене болить”. І у своїх снах Григорій ходить по високих хлібах.
Ця туга за мирним життям, споконвіку властивій людині, – найбільш дорогоцінне в змісті “Тихого Дону”. І сторінки, овіяні мрією про “гірко-солодке людське життя”, – найбільш поетичні. Талановитий художник, Шолохов надавав їм особливо важливе значення, уважаючи їх ключовими, що виявляють джерело мучень, причину трагедії Григорія Мелехова. Від горя, втрат, метань герой рано постарів, однак не розгубив людських почуттів. Щирість, чуйність, здатність до співпереживання, співчуттю ми спостерігаємо в Григорія протягом всього його життя. І особливо ці якості виразні в завершальних частинах роману. Героя потрясає видовище вбитих.
От він ховає замучену жінку, безневинно вбитого доброго діда Сашку й дивиться у величезне небо, прислухається до землі, де продовжує кипіти життя.
Не раз ридання трясуть Григорія. Він випробовує почуття беззвітної жалості до людей, йому хочеться “відвернутися від бурливого ненавистю, ворожого й незрозумілого миру”. Але людини буває важко зупинити, коли розум його потьмарений цією ворожнечею. І докором Григорієві звучать слова його матері: “Ти Бог-те…
Бога, синок, не забувай…” Скорботний лик Божої Матері на каплиці, де був похований Валет, і напис говорили про те, що настав час одуматися, припинити кровопролиття, згадати про призначення людини на землі.
Люди народжуються, Умирають, радуються, горюють… І це прекрасно, уважає Шолохов. Страшно насильницьке переривання життя, на яке права не дане нікому. Тому Шолохов не шукає правих і винуватих у війні, тому що немає виправдання вбивству.
Усе минуло, вічне лише життя…
Своїм романом “Тихий Дон” письменник звертається й до нашого часу, учить шукати відповіді на життєві питання, визначати моральні цінності не на шляху нетерпимості й війни, а на шляху миру, гуманізму, милосердя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)