Відійшли в минуле ті часи, коли всю нашу землю загарбали й поділили між собою сусідні держави. Нестерпно жилося українським людям у неволі. І почали вони втікати в пониззя Дніпра, за так звані пороги, де були дикі степи. Втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми.
На островах, що лежали посеред бистрої Дніпрової води, вони заснували Запорозьку Січ.
Укріплення було грізним і навіювало страх непрошеним гостям. Його оперізували високі земляні вали, глибоченний рів та сторожові башти. З бійниць націлювалися жерла гармат і самопалів.
Хто виявляв вороже військо, зараз запалював бочку із смолою – і стовп чорного диму сповіщав далеко навкруги про небезпеку.
Козаки обирали з-поміж себе кошового отамана. Очолюване ним військо було як одна сім’я. Витривалі й дужі, кмітливі й надзвичайно хоробрі, козаки чинили опір найзапеклішому ворогові.
Захоплені зненацька в поході, вони негайно могли побудувати з возів неприступну фортецю й мужньо боронилися проти війська, набагато дужчого за себе.
Коли ж треба було перечекати неминучу загрозу де-небудь при березі чи в плавнях, запорожець брав у
За звичаєм, запорожці голили собі бороди й голови, лишаючи тільки довгі вуса й оселедець. Оселедець звисав з маківки, й часто його намотували на вухо. Одяг теж був незвичайний: червоні, як жар, і широченні шаровари, жупан, барвистий пояс, із-за якого стирчало кілька пістолів, шапка з китицею, при боці шабля та ще люлька з мідним ланцюжком мало не до п’ят. Слава про волелюбних козаків – запорожців линула широким світом.
Про них знала вся Європа і Схід, вони залишили славну сторінку як лицарі честі й захисники рідної землі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)