Роздуми над долею українського народу…
Хто був у космосі, говорить, що наша планета дуже маленька і красива. Мабуть, так, але скільки ж на ній проблем! Науково-технічний прогрес – велике диво, здавалося б, і велике благо. Але не завжди, бо і ця медаль має, як завжди два боки.
Людство, будуючи, творячи, паралельно і руйнує, знищує. Досягнувши неймовірних висот у техніці, людство поступово скотилося до прірви. Ця прірва, криза відчувається уже майже в усьому.
Перелік можна робити дуже довго. Але найбільша, найпекучіша проблема – що
І що дивно, вивчаючи нашу історію, відчуваєш, що була духовність, були “собори” в душах. А зараз хто їх, як той Володька Лобода у романі О. Гончара, узяв “у риштовання”? Але це не Володька Лобода – це ми самі. Усі наболілі проблеми вирішити нікому не вдасться. Але відродити себе самого, збудувати свій Собор у своїй душі кожен у змозі.
Можна і необхідно знайти саме своє місце на землі і бути максимально корисним для свого народу. Дбаючи про себе, про сім’ю, дбати і про свій народ. І головне – не шкодити нікому. Адже кожна людина – це частина отого, твого,
Зараз дуже важливо – працювати на землі і не лише для себе, а і для відродження України. Вона, дійсно, потребує відродження, попри все. І це не лише відродження мови і народних звичаїв, це глибше – відродження того здорового духовного способу життя, яким жили прості українські селяни. Адже у нас були прекрасні традиції: поважати батьків, старших; ставити жінку нарівні з чоловіком, а то й вище; не бути агресивним до інших народів; бути працьовитими, гостинними, охайними, жартівливими. Це все про нас, про українців. Що не пізнали себе?
Невже ми так виродились?
Дорогі моїй душі українські люди, шкода їх, болить серце через безголовість тих, хто нами керує. Але є одна риса в українського народу, яку я ненавиджу: це його безкінечна терплячість, якась рабська покора. Народе мій, будь гідним себе, свідомим своєї національності, мови, виборюй свої права, не мовчи, не терпи…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)