Дух козаччини, сповнений силою красивої та родючої землі запалив вогнище української екзистенції на полотні літопису Історії людства.
Вся історія українців, за словами В. Винниченка це ” – беззупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування…”
Трагічна історична доля сформувала в світогляді, характері українця чимало протиріч, що досить часто заважали і заважають об’єктивно сприймати дійсність і від яких більше шкоди, аніж користі.
Знаходячись
Положення буфера між державами виробило, за висловом В. Короленка” особливий національний характер українця – волелюбний та войовничий, а також особливу політику, що кидала Україну поперемінно під заступництво то одного, то іншого з ворогуючих між собою сусідів”.
Ця обставина зумовила появу в національному менталітеті такої риси як адаптивність, пристосування. Українець пристосується скрізь, куди його тільки закине
Греко-візантійське християнство, що є релігією суто інтровертованою, орієнтованою на внутрішній світ, а також численні національні катастрофи, століття чужоземного гноблення і бездержавності сприяли виробленню в характері українця замкненості в собі, спрямованості на себе, підозри як до чужих, так і до своїх, а особливо до влади, котра весь час уособлювала собою загарбників( славетний український анархізм ). Одним із наслідків тривалої бездержавності є комплекс меншовартості, який і досі заважає будувати власне українську державу.
Інтровертованість українця, його самобутня та неповторна культура стали своєрідним захисним механізмом, що не дозволила йому розчинитися в народах загарбниках.
М. Костомаров, В. Липинський, В. Винниченко відзначали, що українцеві притаманне почуття індивідуалізму, крайня форма якого виявлялася у асоціальному егоцентризмі. Зосередженість особисто-індивідуального світу привела до переваги власних інтересів над громадськими і це, звичайно, не сприяло процесу державотворення.
Сильний вольовий компонент в характері українця зумовив появу козацтва, яке відіграло визначальну роль у збереженні української культури і української нації, але відсутність соціальної волі не допомогла зберегти і примножити здобутки визвольної війни 1648 року.
Обожнювання землі, культ Богині – матері став основою етнічної домінанти українського національного характеру. ” Українська релігійність – жіноча, релігійність колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична. Така релігійність відмовляється від чоловічого, активного духовного шляху. Це не стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері-землі” – писав Ю. Чижевський в “Нарисах з історії філософії в Україні”.
Характерне для українців не поєднання сильного, владного чоловічого і мрійливого, м’якого жіночого початку склало основу багатьох протиріч. Безмежна свобода повертається безмежним рабством. Чоловічий початок завжди очікується із зовні, звідси, мабуть, постійна залежність від чужорідного.
Німецький філософ Йоганн Ердер, російський письменник М. Лєсков і російський антрополог Д. Анучин більш-менш узгоджено вказували про такі риси національного характеру українців: перша – інтелектуальність, друга – брак раціоналізму, третя – індивідуалізм, четверта – нерішучість у ситуаціях, які потребують вибору одного з кількох варіантів, але одночасно твердість у досягненні мети. А також емоційність, романтичність, іронія і самоіронія, цнотливість стосунків чоловіка та жінки.
Основними сталими рисами українців, на думку багатьох дослідників, є працелюбність, гостинність, потяг до освіти, повага до старших, мужність, здоровий оптимізм, універсальність.
Загалом, українцям як нації, притаманні всі риси, які властиві всім націям, що перебувають на високому ступені соціально-культурного розвитку, але серед інших народів українці виділяються своєї неповторною особливістю світосприймання, що зумовлена як географічним положенням, так і власної неповторною історичною долею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)