Ми майже півмісяця не були в гідропарку: то я хворів, то мама була у відрядженні. Та ось. нарешті, поїхали.
Весна запізнювалася. На водосховищі Журавлівського гідропарку все ще лежав лід. На льоду сиділи рибалки з вудочками, хоч по мегафону робітники рятувальної станції попереджали про небезпеку. Як завжди, поруч з рибалками метушилися місцеві собаки. Любителі зимового лову годували їх. І ми, завсідники гідропарку, “моржі”, що із задоволенням купаємося взимку, теж приносили чотирилапим щось смачненьке.
Але серед собак не було нашої
– Доброго дня, Тетяно Василівно! – радісно привіталися ми. – А де ж наша Люська?
– Та хіба ви не знаєте, що трапилося?
– Ні, два тижні ми не приїздили сюди, не виходило.
– То я зараз розповім вам…
Того дня привітно сяяло сонечко. Сніг на річці став ніздрюватим, гілки дерев, наче передчуваючи тепло, налилися янтарним соком. У повітрі з’явилися перші комахи. І раптом радість весіннього дня порушило вищання собаки. Це руда дворняга Люська, улюблениця всіх гідропарківців, незрозуміло
Самостійно вибратися вона не могла. Допомогти собаці могли тільки люди. Люська украй замерзла, лапи її обламували край льоду, вона вибивалася з сил.
Здавалося, собака ридає. Він гинув на очах У людей.
І ось тоді “морж” Олексій, водій, веселий парубок, який на березі робив гімнастику, підійшов до ополонки. В руці у нього була жердина. Люди почали кричати Олексію:
– Божевільний, ти куди?
– Не ризикуй! Сам провалишся під лід!
Але Олексій ризикнув. Зрозумівши, що собака не людина і жердина йому не допоможе, він швидко скинув штани й обв’язався ними, а товариші хлопця, що підбігли, міцно тримали його за кінці штанів. Олексій розпластався на льоду, підповз до краю ополонки і протяг собаці руку. Хлопець витягнув дворнягу з крижаної води.
Люська так учепилася Олексію в руку, що навіть довелося руку перебинтувати.
– Варто було ризикувати? – журилися “глядачі”.
– Подумаєш, дворняга, скільки їх тут бігає, – чулося з натовпу.
– Молодець! – сказав хтось. Люди посміхалися…
– Тетяно Василівно, так де ж наша врятована, як вигадаєте? – схвильовано запитав я.
– Та хто ж зна! Може, забігла кудись. Уявляєте; як налякалася.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)