Після похорону В. Маяковського Марина Цветаєва напише: “Боюся, що, незважаючи на народні похорони, на всю пошану йому, весь плач по на ньому Москви й Росії, Росія й дотепер не зрозуміла, хто їй був даний в особі Маяковського”. Маяковський залишився незрозумілим. Передчуття цього трагічного відчуження, нерозуміння найглибшого й чистого, що було в ньому, тривожило поета ще за кілька років до смерті:
Я хочу бути зрозумілий моєю країною. А не буду зрозумілий, що ж. По рідній країні пройду стороною, Як проходить косий дощ.
Рання лірика Маяковського
Наприклад, нерідко поет звертається в ліричних віршах до небесної своєї подруги – місяцю. Вона для нього може бути й “коханкою рудоволосої”, і матір’ю його поезії. Він наділяє її рисами жінки – її теплом, чуйністю, розумінням. Він звертається до неї зі словами:
Ø Адже це ж дочка твоя – моя пісня…
Але от настрій
…а за сонцем десь шкутильгала нікому не потрібний в’ялий місяць.
Необхідний для кожної людської душі етап особистісного, морального самоствердження збігається в Маяковського згодом його творчого становлення. Звідси та суперечливість, безкомпромісність, що властива його ранній ліриці. Відчуття припливу творчих сил, готовність до роботи, постійному духовному неспокою підводять Маяковського до розуміння його поетичного кредо: він повинен дати мову без’язикій вулиці.
Він повинен віддати трактирам і площам цей свій що рветься, непокірливий, не пережований лемент. Ця роль не може не бути святий для поета. Він жадає визнання, він вірить, що гідно його. І знову іронічний, ледве глузливий голос юності, що живе в ньому, змушує Маяковського не тільки мучитися й любити, викривати й захоплюватися, але й просто жартувати над собою:
І бог заплаче над моєю книжкою! Не слова – судороги, що злилися грудкою, і побіжить по небу з моїми віршами під пахвою і буде, задихаючись, читати їх своїм знайомим.
Але крім особистісних протиріч, що існують усередині самого поета, заглиблюються й трагічні протиріччя епохи, сучасником якої йому довелось стати, часу, що характеризується ламанням світорозуміння тисяч людей. Все це не може не відбитися на творчості поета, і в ньому з’являються ноти безвір’я, спустошеності, розчарування:
Я самотній, як останнє око В їдучого до сліпого людини! Біль, самітність, що переживає поет, він не може відокремити від трагічної долі своєї батьківщини, свого часу, свого покоління:
Ти! Нас – двоє, поранених, загнаних ланями, Здибилося осідланих смертю коней. Дим через будинок наздожене нас довгими долонями, Каламуттю озлобивши ока вогнів, що догнивають у зливах!
“Сестра моя!” – так звертається Маяковський до землі у вірші “Від утоми”. У свідомості поета живуть не тільки глобальні, епохальні думки. Як здатний він почувати, співпереживати, як здатний насолоджуватися земними людськими радостями! Через багато років, коли юний лірик з пораненим серцем устане бійцем у робітник лад, коли майже всі забудуть про його першу теперішню поезію, поезію серця й любові, поезії, виконаної болю й самітності, поезії кілких рим і рядків, що розлітаються, поезії, що жолобить і б’є на отмаш, ніжний і співаючої, ліричний мотив знову встане в Маяковському.
Де вихід з тупика, з нерозуміння, про яке писала Цветаєва? Бути може, майбутнє сприйме поета, зрозуміє й прийме його теперішнім, відкритим, щирим?
Прийдешні люди! Хто ви? От я, весь біль і у шиб.
Вам заповім сад фруктовий моєї великої душі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)