Які б вірші Тютчева я не читала, більше за все мене потрясла любовна лірика. Поет був щасливий у коханні, не міг жити без нього, був закоханий із ранньої молодості до глибокої старості. Для нього то був час золотий – час суцільної закоханості в життя, у блискуче товариство молодих, прекрасних жінок.
Будучи некрасивим зовні, маленького зросту, лисуватий, сухорлявий, він користувався великою популярністю серед дам вищого світу Москви, Петербурга, Парижа, Мюнхена. У чому ж полягав секрет чарівності Тютчева? Я думаю, він підкорив жінок своїм
У його улюблених віршах невимовне почуття таємничості: Люблю глаза твои, мой друг, С игрой их пламенно-чудесной, Когда их приподнимешь вдруг И, словно молнией небесной, Окинешь бегло целий круг…
У більшості своїх творів поет старанно приховує свого адресата, і лише по ледь помітних прикметах можна здогадатися, до кого це звертання:
Она сидела на полу И груду писем разбирала. И, как остившую золу, Брала их в руки и бросала.
Ці рядки присвячені другій дружині Тютчева – Ернестині Федорівні. Спостерігаючи роман свого чоловіка, вона зберегла самовладання, гідність
Любима ти, и так, как ти, любить – Нет, никому еще не удавалось! О, господи!.. И зто пережить…
И сердце на клочки не разорвалось…
П’ятнадцять років тривав “блаженно-фатальний” роман Тютчева з О. О. Денисьєвою, протягом яких автором був створений знаменитий денисьєвський цикл, шедевр російської любовної лірики. У нього ввійшли такі вірші, як “Предопределение”, “О, не тревожь меня укорой справедливои…”, “В разлуке єсть высокое значенье”, “Последняя любовь”.
Тютчев писав:
О, как убийственно ми любим… … Ми то всего вернее губим, Что сердцу нашему милей!
Дійсно, сам він став причиною відторгнення суспільством його коханої: зв’язок їх вважали порочним. Зазнаючи задушливе почуття сорому, поет пише своє звертання до Денисьєвої:
Чему молилась ти с любовью, Что как святиню берегла, О судьба людскому суесловью На поруганье предала. Толпа вошла, толпа вломилась В святилище души твоей, И ти невольно постидилась И тайн, и жертв, доступних ей…
Тим часом життя поета наближається до кінця. Здається, повинні зазвучати вірші, у яких автор підводить підсумки свого буття. Але, усупереч хворобам, старості, продовжують звучати ноти кохання:
О, как на склоне наших лет Нежней ми любим и суеверней… Сияй, сияй, прощальний свет Любви последней, зари вечерней! О ти, последняя любовь!
Ті и блаженство и безнадежность.
Для мене поезія Тютчева – це музика, яка хвилює душу, яка наповняє її безмежною любов’ю до усього: до людини, до природи, до батьківщини, до тварин. Його поезія проникає в найпотаємніші куточки моєї душі. Тютчев навчив мене помічати те, що раніше я не помічала, милуватися тим, що не впадає в око.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)