Одним із найтаємничіших поетів Сходу був Гафіз. Збірки його віршів здавна зберігалися у мусульманських оселях поряд з Кораном і іранці використовували їх для ворожіння: людина задає питання, розкриває навмання збірку і читає рядочок. І чудесним чином рядочок мав ніби зашифровану відповідь на поставлене запитання.
Твори Гафіза для багатьох людей сповнені таємних чудес. Ходить повір’я, що свій чудовий талант поет дістав від таємничих сил. У віршах Гафіза образи наповнені багатозначним алегоричним змістом, кожний рядочок творів про
Усі вірші Гафіза про кохання наповнені метафорами і епітетами: найчистіша перлина, зранене серце, мелодії весняні, ангельське коло, соловей зайшовся в щебетанні. Це робить його твори барвистими, яскравими та незабутніми. Найчистішою перлиною називає свою кохану поет, в неї гарний, милий образ.
Серце героя зранене любов’ю, але кохання підносить його до небесних висот і він відчуває себе царем.
Герой ліричних творів Гафіза має чутливу, тонку душу. Він цінує почуття своєї коханої і свої почуття. Думки закоханого прозорі, світлі та чисті. Але відчувається за всім цим,
Вона не схожа на нереальний образ Чарівної Дами, яка була культом у провансальських трубадурів. У творах Гафіза кохана знаходиться тут, поряд, її образ у серці ліричного героя, він “не стирається з очей”, він в затишному місці, що “неприступне для людей”. Серце героя – це “скинія святині: для любові тихий храм”.
Очі закоханого стали дзеркалом, у якому відбивається образ не придуманої, а реальної коханої.
Почуття закоханого героя – давноочікуване солодке ярмо, в яке він з радістю хилиться, він здатен забути “і сьогоднішнє, й тогосвітнє життя”. Ступити на поріг освяченого любов’ю дому коханої він не може зважитися. Навіть легенькому вітерцеві Зефіру заборонений туди вхід, він “побожно йде назад” “від дверей палати”, бо там спочиває кохана, погляд якої здатен перетворити душу героя на затишне місце і скарбницю щастя, де від чужих заздрісних очей сховається коханий образ.
Ліричний герой зізнається:”З мого пораненого серця твої уста пили доволі”. Його ображає недовіра коханої і він її просить: “Коли ти щирості не віриш, то перевір мене, благаю!”. З щирим золотом можна порівняти його почуття, які дуже легко відрізняється “від камінця, що скніє долі”.
Поставити пробу на його серце просить поет, або хоча б з ним побути “іще день-два в земному долі”.
Усе набуває якогось таємничого змісту навколо закоханого. Спустившись на світанку в сад, він раптом завмер, бо почув чудові звуки.
Там “соловей зайшовся в щебетанні”, “ронив, ридаючи, мелодії весняні” троянді, в яку був закоханий. “Він співає їй, незрадний у коханні”, а чудова квітка серед зелених листочків приховує гострі колючки, наче захищається від сили його почуттів. Але ще більш жадані стають троянди, чим більш ран від них.
Гафіз попереджає у кожному ліричному творі, що справжнє кохання, щастя – це лише одна мить, яка швидко пролетить над головою і назавжди розтане, і тому, коли воно поряд, не можна пропустити ні хвилинки.
Читаючи вірші поета, відчуваєш, як із кожної його пісні б’є чистий і студений струмінь невигаданих, справжніх почуттів. Навіть нерозділене кохання здатне зробити наші думки прозорими, а душі чистими. Велике почуття кохання може розкрити перед серцем, яке здатне любити, усю красу світу, зробити людину здатною цінувати кожну мить життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)