Мені дванадцять років. Багато з моїх однолітків вважають себе вже досить дорослими для того, щоб не вірити в чудеса. А я недавно зрозумів, що все не так просто.
Був холодний зимовий вечір. Я повернувся зі школи додому. Я зняв рюкзак, роздягнувся та поставив чайник, на ходу привітався з батьками та пішов включати комп’ютер.
Заваривши чай, я заглибився в спілкування з друзями. І довго б могло тривати спілкування, але щось насторожило мене.
Подумавши, я зрозумів, що мене насторожила неприродна тиша, що панувала в хаті. Ніхто не бігав навколо,
Вирішивши дізнатися, в чому справа, я встав з комп’ютерного місця та почув тоненький, жалібний стогін. Я навіть не відразу визначив джерело. Вийшовши на кухню, я побачив батьків, застиглих у кутку. А перед ними я побачив нашу кішку Марусю, що лежала на підлозі на згорнутій вчетверо вовняній ковдрі.
Поруч на ковдрі виднілися мокрі плями. Кішка лежала, прикривши очі
Спочатку я злякався та, схопившись за мамину руку, запитав: “Мам, а що з нею?”. “Не бійся”, – відповіла мама, не обертаючись. “Просто в нашої Марусі скоро з’являться кошенята. Дивись”. Мама обійняла мене за плечі та ми ще довго стояли разом і, не кажучи ані слова, спостерігали за народженням кошенят.
Ще довго після цього я перебував під враженням побаченого.
А коли через кілька днів мама поклала мені в руки крихітного, ще сліпого кошеняту, я подумав: “Ось же воно, маленьке диво, лежить у мене в руках”. І тоді ввечері я теж бачив диво. Чудо народження нового життя. І тоді я зрозумів, що дива існують, вони оточують нас, потрібно тільки озирнутися і придивитися уважніше до звичних на перший погляд речей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)