Лину думками в сиву давнину… Бачу квітку “чорнобиль” – духмяну, запашну, що має чудодійну лікарську силу. Наші прадіди шукали її, щоб рятувати себе від хвороб, нещасть, щоб дати собі довголіття.
Квітка, “чорнобиль”…, там, де її було багато, де над степом стояв її дух запашний, там і оселились люди, щоб дихати, набирати здоров’я.
Назвали це місце Чорнобилем. І знали про нього лише ті, хто жив там. Жило, росло містечко, стало містом, не підозрюючи, що прийде час, коли про нього дізнається весь світ.
1986 рік. У квітні сталося
Одним із перших творів про цю жахливу подію була документальна повість. Юрія Щербака “Чорнобиль”. її
Пригадую тему Д. Павличка “Сім: Хто ж це сім? Пожежники, які першими йшли в пекло, в нутро АЕС, які віддали життя, рятуючи інших.
Видатним явищем в українській літературі стала поема Івана Драча “Чорнобильська мадонна”. Звичайна жінка, мати, тікає з Києва, куди забрав її син, у “ту зону”, де її домівка, садок, рідні місця – все те, без чого вона не може жити. Ця звичайна селянка пасе корову і загортає себе і її у поліетилен.
Та скільки треба цього поліетилену, щоб загорнути всю Україну?
Ніхто не присягався до відповідальності за неправильне зберігання добрив, відходів виробництва, небезпечних для здоров’я людини. Великі земельні масиви осушувались без урахування подальших екологічних наслідків. Так ми йшли до трагічних квітневих днів 1986 року, коли вирвалась з-під влади недбайливих господарів атомна сила.
Колись Павло Тичина, перебуваючи на до ядерній Чорнобильщині, писав про цю землю, що вона щедра, весела і прекрасна. Тепер поля, ліси, ріки й озера тяжко вражені невидимим ворогом. Дичавіє земля, хоч сади ще квітують і родять.
Але не можна зривати тих плодів, ніхто не радіє їм. Про Чорнобиль написані романи, повісті, вірші і поеми, публіцистичні статті, знято документальні фільми.
Зболені серця Івана Драча та Юрія Щербака вилили на папір поему “Чорнобильська мадонна”, повість “Чорнобиль”. “Тяжко пишу, зболено розмірковую, словами гіркими наповнюю аркуш”, – так починає Іван Драч свою поему – трагедію, свою скорботну пісню. Вся поема – це крик душі поета, його пекучий біль:
За безладну безмір, за кар’єри і премії, Немов на війні, знову вихід один.
За мудрість всесвітню дурних академій
Платили безсмертям – життям молодих. Гіркі слова, гіркий висновок. Юрій Щербак доводить, що причина катастрофи – в непорядності, службовій непридатності “великих керівників”, а також в системі, яка дала їм владу, горе випало не тільки на долю України. Воно боляче зачепило наших браті у Білорусії та Росії.
З тривогою і болем читаємо, що кожний п’ятий білорус живе на забрудненій території.
Загинули ліси, і землю занедбали.
Наставили АЕС в верхів’ях трьох річок.
Так хто ж ви є, злочинці; канібали? Ударив перший дзвін. І досить балачок, Це слова Ліни Костенко. Вони – вирок некомпетентності і безглуздю, що призвели до великої біди.
Жодна людина не має морального права стояти осторонь екологічних проблем, бути пасивним спостерігачем, бо все менша і менше залишається на нашій землі місць, де можна почувати себе у цілковитій безпеці.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)